Я весь в Тобі, так ставши однооким, Що й дихати мені, крім Тебе, нічим. Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча. Між плівок з’яв я довго й марно никав, Шукаючи Твоїх дорожніх знаків, І от тепер я зупинився, – й наче На мене одягли прозорі ночви: І я – вже Ти, який мене спонукав, Щоб все буття розкрилося, як жолудь, Тієї миті, як із мене жили Тягнули біси, ще й – ножем кухонним! Та попри зло, о Боже мій коханий, Цей світ, де Ти створив струмки і кедри, Ні, – не на друзки, як стару макітру!
ІІ
Не світло – нескінченні мури з пемзи, Що в них застрягли духи пітьми спрутом І б’ють мене кочергами, – навпроти Із пащі – просто в серце – довгий пазур,
А я – ріка, де Бога й чорта – позов, — І човен. Ти велів мене попрати, І ось мене колошкають зі спритом Мармизи пекла зрана і допізна.
Я залишив мерзенне, хиже й підле, Аби мене скубли отут, як падло, Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.
Не знаю вже, це я чи світло худне, Втомився я, а Ти, як в рані – сіль — Невже ніколи я – Твоїх осель?
ІІІ
Падіння це чи просто – в світло спуск, Що так у без’язикість завело, Аби в мені Ти, Боже, як валун, Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?
Бісище губку з оцетом – на спис — Й мені вуста, де на хресті з волань Я так дослухуюсь Твоїх велінь, Що я – не я, а світла чорний спазм,
А Ти в мені – ще дужче перегини, Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони Повз бісів нескінченні колонади. —
Мене від зла, що колом в колі, нудить, Яке чигає, аби Ти в мені замовк, — Тебе не чути – найстрашніша з мук.
IV
Ти, Боже, ключ й водночас і ворота, А я, як безнастанний в Тебе – стук. Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», — Цей світ для мене, як стара верета.
Тобою жити, – як в Тобі – вмирати. Я весь Тобою, наче кров’ю, стік. Я так – без шкіри, мозку, без кісток, Мене ж бо можна і в сльозі зварити.
А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти, І Ти віддав мене гієнам жерти, Аби бісища – на всі кутні, – й хитро
Мене, як мишу, що – у вовче хутро? — Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. — Все знаю, та не доберу чогось.
V
Біс головешки підклада під душу. Зі шпарки кожної – семиголові гади, — На сідало посіли й світло гудять. Чорт власну кишку висмикнув піддашшям
Й очепами – мене гуртом – під дишель, Аби я на коліна від огиди, Щоб морок, скориставшися з нагоди, — Назавжди в серці – небуття підошви.
Чортище збоку, осідлавши лавку, — Подобою – на ратицях – полівка, Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —
На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь, І я везу бісівський почт, мов шкапа. — Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.
VI
Ти – все в мені – і помисли, і дії, Я ж – на гаку – вниз головою – здобич. Тебе я, Боже, серед пекла здибав Й відтоді все ніяк не відгадаю,
Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я. Весь світ, все звичне – раптом стало дуба. І хоча я Тобі себе й віддав був, Нутро мені – ще й досі біси доять,
Немов я їхнє немовля зарізав, Й вони – на мене – з пищавок – заразу, — На колесо – і між собою ділять, —
І пекло й далі клепле мою долю, — Та я – по вінця – від Твоїх чудес, — Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.
VII
На вухо – три чорти – содомську казку, Аби душею – гадяче відлуння: «На хрест – і лагіднішого від лані!» — Чортиська – щука-рись й гієна-кізка
Мене шматують, я тут гірше кузьки, — За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній, Що – куля світла – по стерні від льону, — І кожен мною, як об землю – козир,
Що їх – бісища, – двометрові блохи. — Я вже оглух від пазурів і бляхи, Мій зір кривавить від оцих зображень,
Які мені – щомиті – пекла брижі. Аби, – як стій, – крізь панцери навколо — Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.
VIII
Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти, Аж заграва – від сірки і від диму. Не знаю, чи є край цьому Содому, А біси – все нові на мене пута,
Щоб змусити гноївку пекла пити І струпами не тільки тіло, – думи. Пилу мені крізь мозок – тлустий демон І пригорщами в ніс – криваву потерть.
Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, — В легеню – ікла – й тягне в закамарок, Де стіни – навсебіч – із рученят,
Які мені – останній реченець, — І я – між них, як між хортів – толай. — А Ти в мені, о Боже, мов телій.
IX
Бісище, що – скабою – мені тім'я, Одягнений в червоноіклу рясу, У серце – цвяхи; морда – куркорисі, — Від обрію по обрій – пики й темінь,
Що корбою – сумління, жили й тяму. Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах, В мені видовжується в нескінченні русла, І я не жменька попелу і втоми
(Хоча мене ще вдосвіта зорав Бісище, що – на вусиках зорі, — І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,
Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, — Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), — А – віз усесвіту, в який мене запряг
Ти сам…
X
Цей світ – ріка, де я – вода й дараба, А Ти в мені, як буря, що не вщухла. Все видиме – лиш приступці і чохли. Ти мури нахилив мені до ребер,
Де ґнотиком – душа, сумний доробок, Що тільки но – у лещатах і – чахла, Аж поки Ти їй – замашного щигля, Аби вона, як рибна кістка, – руба,
І вже їй – ні погрози, ні волання. Скубуть її, як стиглий кущ малини Ще сумніви, отруйні мозку трутні,
Та я до Тебе, – що страшніші втрати, — Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут. Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!
XI
Вода мені у скронях – крап – і – крап, — Видовжує у потойбіччя дебет. Вітряк-бісище (світло стало дуба, Повітря – із залізних, довгих круп), —
Він меле серце під хитинний скрип, — Навколо мене – то бігцем, – то – диба. А я – немов у виразках худоба, Яку – валками серполезих скребл.
Гілля – з ребра, і я над світом висну, Повз мене і крізь мене зими й весни І зернята річок, і зародків кулони,
І біси, що, одягши кущ калини, Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. — Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?
