Владимир Михайлович Шарик
Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов
Якось ти прибігла на зупинку схвильована, розгублена. Це мене налякало.
– Що сталось?
– Та в мене замок на дверях зламався, не можу закрити двері, а чоловік поїхав у відрядження.
Ми поспішили до тебе додому. Я розібрав замок і витягнув звідти дерев’яну тріску, видно, хтось вночі пожартував.
– Я вам так вдячна за все , що ви робите для мене. Я мабуть, ніколи з вами не розрахуюсь за вашу доброту.
– Сьогодні ж підемо до ресторану, і ти повністю розрахуєшся зі мною.
– Я навіть не знаю…
– Якщо у тебе є якісь невідкладні справи, то ми не підемо.
– Хороше. Я згодна.
Щоб догодити тобі, я заказав всіх страв, які були в ресторані. Ти пила шампанське, закусювала чорною ікрою та баликом. Потім ми танцювали, я декілька разів замовляв мелодію із фільму «Історія кохання». Тобі вона теж подобалась. Ми провели чудовий вечір. Таксі підвезло нас до твого будинку. Мені не хотілось прощатись, хотілось, щоб такий прекрасний вечір не закінчувався. Ти теж була схвильована, в якийсь момент мені здалось, що ти переживаєш подібні почуття. і бажала, щоб вечір продовжувався. Ми зайшли до її підїзду.
– Ви чудо, – сказала ти і поцілувала мене в щоку, а мене затрусило, ніби в лихоманці, і я обійняв тебе з пристрастю і жадобою. Здавалось, мить і ми впадемо у гріх… Але якийсь голос сказав мені: «Не роби цього. Ти хочеш використати жіночу слабість, напоїв її, а тепер хочеш скористатись цим. Та вона ж тебе зненавидить, коли проснеться завтра, ти цього не можеш допустити.» Руки в мене самі по собі розійшлись, і я кинувся до дверей.
Вдома я не міг довго заснути, хвилювався, що ти будеш мене ненавидіти за те що сталось, і наші щасливі зустрічі закінчаться. Але наступного ранку ми зустрілись так, наче нічого і не відбулось.
– Доброго ранку, – сказав я і подивився їй в очі, вона не відвила своїх очей і відповіла:
– Доброго ранку, – серце ледве не вискочило з моїх грудей.
Наступила осінь, почались дути холодні вітри, пішли дощі, вдарили заморозки, а ти ходила в легкому демісезонному пальті.
– Ти чому так легко одягаєшся? Захворієш.
– Та от ніяк пальто хороше не можу купити, бо в чоловіка платню затримують, а моїх грошей не вистачає на хороше пальто.
Після такого її зізнання я втратив спокій, бо уявляв як потерпає твоє тендітне тіло від дошкульних вітрів та заморозків. Пішов я до магазину хутряних виробів. Ти була права – ціни на добротний товар, достойний тебе, були ахові. Мені сподобалось там шкіряне пальто з ворітником із норки, манжети теж були із норки. Я був певен, що воно тобі теж сподобається. Залишалась дрібниця – знайти гроші на покупку. Нажаль, мої резерви вичерпались на подарунки для тебе, позичити не було у кого, бо рідні, або хороших знайомих в мене не було. Я засипав і просинався з однією проблемою – де взяти гроші. А ранком, коли я зустрічався з тобою на зупинці, я відчував якийсь дискомфорт, ніби я був винуватий за те, що ти мерзнеш на холодному вітру.
– Ти ж працюєш убанку, грошей там незміряно, кури не клюють.
Сказав собі так і зробив: підібрав шифр одного рахунку, і зняв необхідну суму, яку з часом думав повернути. Ми поїхали з тобою в магазин і купили тобі пальто. Воно тобі теж сподобалось, хоча ти зразу відмовлялось, але я знав з якого боку можна було до тебе підійти.
– Уяви, що ти моя донька і мерзнеш на холоді, то, який же я буду батько, коли допускаю такі речі.
Ти погодилась з моїми доводами, до того ж мати хорошу річ – це завжди велика спокуса для любої жінки, а ти вже була справжня жінка з голови до п’яток. Ти щільно тільки загорнулась в пальто і подивилась на мене таким поглядом. За такий погляд все на світі можна віддати. Я був дуже радий. Правда, радість була не довгою, бо скоро шахрайство моє відкрилось. Я не відпирався, щоб мене не посадили у в’язницю я продав квартиру, а сам поселився на дачі, яку придбав на остаток грошей. Тепер мені приходилось вставати раніше, проходити декілька кілометрів на зупинку, щоб зустріти тебе, і проїхати декілька зупинок. Потім я повертався на дачу, бо з роботи мене звільнили, а іншу не міг знайти, бо був уже в тому віці, коли в послугах відмовляють. Перебивався випадковими заробітками. Одного разу мене перестріли троє молодиків. Один попросив закурити, а потім я вже нічого не пам’ятаю. Прийшов до тями в лікарні. Лікарі боролись за моє життя декілька тижнів. Я теж боровся, бо хотів тебе бачити, без тебе втрачався всякий сенс мого життя.Щоб стати на ноги мені прийшлось продати дачу. То ж коли я вийшов з лікарні, то мені не було куди йти. Першу ніч я провів на вокзалі. Ранком побіг на зупинку трамваю, але тебе там не було. Наступної ночі мене вигнали з вокзалу, і Я тинявся по вулицях міста в надії зігрітись, бо стояв мороз градусів п'ятнадцять. Зігрівся біля труби тепломережі, там і заснув. Але то було півбіди, справжня біда була від того, що тебе я знову не зустрів на зупинці. Я був в розпачі і рішивйти до квартири, де ти жила. Але виявилось, що ти звідти вибралась, а куди – невідомо. Одні сусіди казали, що твій чоловікперевівся працювати в інше місто, інші говорили, що твій чоловік набрав кредитів, і тепер ви разом зникли в невідомому напрямку.Що я мусив робити? Звичайно, шукати, хоча мої пошуки можна порівняти з пошуком голки в копиці сіна. Я ходив туди, де ти раніше працювала, але ніхто не знав, куди ти поїхала. Я залишав листи для тебе, щоб ти відгукнулась подругам з якими ти працювала. Марно. Та ось одна співробітниця мені сказала, що мала від тебе вісточку, і живеш ти в місті Д. Це уже була надія. Мені треба їхати туди і я обов’язково повинен зустріти тебе там.. . От тільки гроші на поїздку….
На цьому лист закінчувався.
– Нещасний чоловік. Пропав із-за жінки. – Сказав дільничний.
– Це як сказати. – відповів слідчий. – Треба вияснити його особу. Запроси наш центр, може він має якісь дані про нього.
– Можна по банках пройтись, там повинні впізнати свого співробітника.
– Тоже вірно. Займись цим.
Фіаско Хоттабича
Люди звикли скаржитись: на мокрий дощ, на спекотне сонце, на стріли Амура, що без розбору пуляє той стрілець і в молодих, і в старих, і в нежонатих, і в жонатих. Ніхто не знає, коли й де та стріла наздожене, а тому захисту від неї ніякого.
От і у Володимира М. стріла влучила, коли той ішов чи то до магазину, чи то до стадіону. Та коли стріла та поцілила Володимира, то він враз забув, куди йшов, а пішов туди, куди повів його Амурчик. Звичайно, то була красуня, якої світ не бачив, то не буду й слів витрачати на опис її краси, а от скільки чоловіків кругом неї в'юнилося, то не перерахувати. Але Вовка мав надію, що вона вибере саме його, тому що стріла Амура йому в серце попала, а інших поцілила кого в руку, кого в ногу, а декого то й взагалі у сідницю. От тому він і наважився підступитися до красуні з такими словами.
– О, незрівнянна моя царице, вершино бажань моїх та океане пристрасті, погляд твоїх чарівних очей позбавив мене сну та апетиту…
– Що-що? – зовсім по-простому запитала вона.
– Я кажу, що зірки обіцяють нам безмежне щастя. Я буду твоїм найпалкішим прихильником, я подарую тобі кохання, якого ніхто не знав.
– Хлопчику, та не пішов би ти підтри чорти зі своїми фантазіями, – сказала вона і подивилась на нього такимпоглядом, що Вовці стало холодно, ніби він попав на Північний полюс. Чи треба говорити, в яку прірву печаліпотрапив юнак, від якої люди ще не придумали жодних ліків? Хотів у книгах знайти Вовка розраду, але марно. Якось він узяв до рук книжку про великого та могутнього чарівника Гасана Абдурахмана ібн-Хоттаба. Читав він її, але нічого не бачив, бо сльози застилали йому очі. Декілька сльозинок впало на сторінки відкритої книги.
– Чом ти сумуєш, о вельмишановний Волько? – почув раптом юнак чийсь голос. Він аж здригнувся від несподіванки.
– Хто тут? – запитав юнак.
– Це я, Волько, твій вірний слуга, великий Гасан Абдурахман ібн-Хоттаб.
– Старий Хоттабич!
– Так, о мій повелителю!
– Я не твій повелитель, бо мене звати не Волька, а Вовка.
– Нічого. Відтепер ти станеш моїм повелителем, бо я завжди приходжу на допомогу тим, хто потрапив у біду. Розкажи мені про твоє нещастя, і я до¬поможу тобі.
– О, великий чарівник Гасане Абдурахмане ібн-Хоттабе, навіть тобі не під силу змінити суть людини: з холодної робити горячу, із злої – добру, із жорстокої –лагідною.
– О, Волько, Волько, ще не було такої справи, якої б я не здужав. Говори.
– Розумієш, я покохав. – і юнак почав розповідати про те, як він покохав прекрасну дівчину, яка своєю красою затьмарила сонце, як він намагався завоювати її серце, але отримав тільки презирливий погляд.
– О мій повелителю, в цій справі нема нічого складного. Я влаштую все це в один момент. Тільки ось висмикну волосину з бороди та скажу заклинання.
– Зупинися, старий Хоттабичу. Не хочу я ніякого чародійства, дівчина зі своєї волі повинна покохати мене.
– Ну, тоді я тебе зроблю прекрасним принцом, і вона не зможе не покохати тебе, бо принців чекають та кохають усі дівчата.
– Вона покохає не мене, а мій титул та моє багатство. Не хочу я такого кохання.
– Ну, тоді, тоді… я відправлю тебе з нею на Багамські острови. Гаряче сонце, синє море та золотий пісок – це так добре розтоплює жіночі серця.
– Ти мене зовсім не розумієш. Я хочу, щоб вона покохала мене, а не ті блага, які я буду їй доставляти!
– Я тебе не розумію, вельмишановний Волько-Вовко.
– Я теж не розумію. Якщо болять зуби, то можна вирвати хворого зуба, і біль минеться, але коли болить серце, то його ж не вирвеш з грудей.
– Зуби в мене теж колись боліли, але серце ніколи.
– Щасливий ти чоловік. Ти не знаєш, що значить терпіти муки від її байдужості, коли хочеш бачити її, слухати її, килимом лежати біля її ніг.
– Ти хочеш бути килимом?
– Так, килимом, на який би ступала її ніжна ніжка.
– Я це можу зробити, але…
– Роби мене килимом, роби. Я все життя буду вдячний тобі.
– А раптом тобі не сподобається?
– Що ти говориш, Хоттабичу! Бути поруч з нею… Що може бути більшою насолодою? Мерщій роби мене килимом і неси в її спальню.
– Добре, Волько-Вовко, я виконаю твоє бажання. Готуйся, – чарівник висмикнув з бороди волосину, сказав слова заклинання, і Вовку невідома сила понесла до спальні красуні. Що то було за блаженство! Бачити її, вдихати аромат її парфумів, чути її рівне дихання уві сні. А коли вона ставала своєю ніжкою на килим, то Вовка задихався від захвату.
Старий Хоттабич тим часом знову заліг між сторінками книги. Але минув якийсь час, і спокій чарівника було порушено. Хоттабич почув, як хтось пробує розгорнути книжку.
– Хто тут? – запитав Хоттабич.
– Це я, Волька-Вовка.
– Що трапилось?
– Не можу я цього переносити. Це вище за людські сили.
– Та говори, що сталося?
– Як я помилився! Я ж думав, що тільки вона буде ходити по мені своїми чарівними ніжками. Але хто ж по мені тільки не топтався: і худі, і товусті, і лисі, і бородаті… А вчора, вчора вони удвох валялися помені, його бридке тіло торкалось її і мене… Я не витримаю цього, я втрачу розум.
– Давай я знову зроблю тебе людиною.
– Не знаю… Я повз дотебе з таким бажанням, а от тепер і не знаю, що мені робити. Якщо я стану людиною знову, то як я її побачу? Що я робитиму без неї?
– Мені боляче дивитись на твої страждання, о вельмишановний Волько-Вовко. Не розумію, через кого ти страждаєш? Вона ж продажна дівка.
– Не смій так говорити про неї!
– Але ж то правда… Я тобі дам багато грошей, щоб ти купив її на ніч.
– О, підлий дідугане, як можеш ти мені таке пропонувати! Я ж кохаю її, і мені потрібна душа, а не тіло. Та що з тобою говорити, пеньок ти неотесаний, – сказав Вовка і поповз знову до спальні красуні.
Хобі.
Кожна людина має своє хобі. Один марки збирає, інший іномарки – це, так би мовити, віддушина, яка робить життя більше-менш стерпним. Моє хобі трохи незвичне, але я вважаю, що воно найкраще. Я люблю ходити по супермаркетах – це не тільки ні з чим не зрівнянне задоволення від споглядання багатства наших прилавків, а мій прямий бізнес. Поділюся своїм секретом.
Ранком заходжу до розкішного супермаркета, щоб узяти собі дещо на сніданок. Я не дріб'язковий і люблю жити на широку ногу: кава «Манхеттен», бутерброди з салямі та чорною ікрою, цукерки «Пташине молоко». Коротше кажучи, сніданок на кругленьку сумму тягне. Тільки ці гроші я не понесу до каси, щоб збагатити «новоукраїнця», а залишу в своїй кишені. Хоча насправді тих грошей у мене й заводу не було, в кишені моїй дірка, але оскільки я не снідаю ранком, то можна вважати, що я заощадив ті гроші для себе. Відчуваю, що не всі зрозуміли, звідки в мене взялися ці гроші. Не дивно, бо це вища математика. В школі я довго не міг зрозуміти, що таке уявна одиниця.Але тепер на власному життєвому досвіді, коли на прилавку густо, а в череві пусто, допер, що воно таке «уявні числа». Отой червонець – також уявне моє багатство, але оскільки іншого не маю, то радий і такому.
На обіді я можу заощаджувати ще більше, позаяк люблю український борщ з курятиною, сибірські пельмені зі сметаною, а також свіжі овочі. Для відтворення енергетичного балансу людина повинна з'їдати не менше двох кілограмів свіжих овочів. Порахуйте, скільки я валюти зекономив, коли не поїв тих продуктів. Увечері я їм тільки екзотичні плоди з тропічних країв. Невигідно, але я не звик економити на власному здоров'ї. Тепер ви можете уявити, скільки грошей я заощаджую щодня на самій тільки їжі. А я ж заходжу ще й до промтоварних магазинів, уявляєте, які в мене там можливості для економії?
Чобіт на зиму не купив, шапку з хутра цінних порід не взяв – і вже маю цілий скарб. Шкарпетки мені не потрібні, зі старої сорочки зробив безрукавку, на трусах латку поставив – і всі кошти надходять до мого фонду економії. А якщо сюди долучити гроші, що їх я заощаджую на транспорті?.. Уявляєте, біжу за трамваєм: три гривні туди, три гривні назад – щодня по 6гривен економії, це теж немалі гроші. А це вирішив велосипеда купити, щоб таксі доганяти, – так більше накопичу, але мені сказали, що коли трішки докласти, то можна придбати старенького «Запорожця».
Поїхав на ринок, а там стільки тих лімузинів! Мій «Запорожець» виглядав справжнім анахронізмом. Сподобався мені там чорний «Мерседес». Я побіг до універмагу. Не купив собі холодильника «Норд» – навіщо він мені, бо нема чого зберігати?. Відмовився від пральної машини, телевізора, ще деяких речей, від яких ми відмовились у перехідний період до золотого віку. От і нашкріб грошенят на «Мерседеса». О, це було таке задоволення: сісти за кермо класного лімузина і промчати на всіх парах трасою! Але вершиною задоволення длямене було те, що я міг вільно їздити мимо поста ДАІ і ніхто мене не чіпав, бо вони ж не знали, що я в автомобілі їхав! А я мчав собі і мало не помирав зо сміху над ними: «А що, здерли з мене штраф? Маєте хабар? Дзуськи!» Й отак промайнув повз них туди й назад, потім ще раз – і регочу від задоволення, що з носом лишив даішників. Та одному служаці-інспектору це не сподобалось, і він накинувся на мене:
– Мужик, не стовбич тут, бери «колеса» в руки і мотай звідси!
– А звідки ви знаєте, що я в автомобілі їду? (Примітка автора. Мій герой, на жаль, не знав, що наблатному жаргоні «колеса» і черевики – одне і те ж).
– У якому ще автомобілі? – здивувався інспектор.
– У чорному «Мерседесі».
– З тобою все зрозуміло, – сказав інспектор, і мене відправили в психушку. Мені тут непогано. Одне лише зле: не можу займатися улюбленим бізнесом. Ажаль: такі ж були можливості…
У хірурга.
До кабінету хірурга обережно заходить чоловік років 60-ти з морщинистим обличчям. В руках він тримає сумку із квітчастої матерії, яку перекладає із руки в руку, ніби не знаючи, що з нею робити. Лікар, який заповнює якусь бумагу, відрива очі від стола і звертається до старого:
– Щоз вами?
– Та ось щось барахлить стало… – дід поставив нарешті свою сумку і знімає шапку та пальто. – Робив оце в полі та зігнувся, а тепер не можунормально розігнутись…
– Що ви робите? – лікар здивовано дивиться на відвідувача.
– Ви ж запитали, чим я хворію, так я ж роздягаюсь, щоб ви подивились на мене, бо ж як не роздягнусь, то як ви подивитесь.
– Що у нас за нетямущий народ, – говорить лікар. – Я вас запитав, що ви в торбі принесли?
– Ах, у торбі, – старий таємниче посміхається і пошепки говорить, – це баба моя положила, бо говорить, що зараз без гостинця не лікують.
– У вас баба – філософ.
–' Так вона хорощий ф1лософ: і пиріжки пече, і вареники варить, а які вона галушки робить! Я одразу цілу миску з'їдаю, а потім ще й добавки прошу. Ото якби ви скуштували…
– Ми відхилилися від теми. Показуйте, що там у торбі.
– Зверху оце баба яйця положила, щоб не потовклися, – дід витягає пакунок. – Тільки зараз кури стали погано нестись. Ото тільки настануть холода, то вони і не несуться,бо ми…
– Розмотайте,– наказав хірург, – Я огляну.
Старий хутко знімає з себе пальто.
– Навіщо ви знімаєте пальто?
– Та ви ж сказали, що будете оглядати, а як же ви че¬рез одяг побачите? Чи то вже наука так пішла вперед, що наскрізь бачите?
– Що за простота. Я яйця буду оглядати, а то може покидьків мені принесли.
– Що ви говорите таке!В мене яйця прямо з гнізда.
– Все одно треба перевірити, – хірург бере розмотане яйце і дивиться через нього на лампочку, потім слухає його стробоскопом – Тепер я не вірю словам, бо одна хвора принесла яйця, а поки вони лежали в кабінеті, то з них курчата вилупилися. Довелосягоспіталізувати.
– Кого?.. Курчат? – дивується старий.
– Яких там курчат. Хвору, щоб вона доглядала тих курчат,покивиростуть.
– І що, виросли вони? – запитує дід.
– Так, виросли, – в голосі лікаря почувається смуток. – Тільки якось вони зайшли до моргу, хтось із персоналу залишив відчиненими двері, і з'їли там щось негарне, бо ж знаєте, які там санітарні умови, то всі і видохли. Він тяжко зітхнув. – Яка тільки халатність присутня в наших стінах.
– Дуже жаль ваших курчаток. Хороший би з них супик був.
– Так. А ось у вас несвіже яйце.
– Не можебути!
– Подивіться самі. Воно ж геть запливло.
Дід прижмурив ліве око, додивився на яйце.
– Дійсно, запливло. Мабутьпоклажувзяв.
Тут відкрилися вхідні двері і показується в них забинтована голова.
– Що таке? – суворо питає хірург.
– Голова болить, не можу терпіти, – стогне пацієнт.
– Ви що, не бачите що я зайнятий? – роздратовано говорить хірург. – Закрийте двері і чекайте, поки вас визвуть.
Забинтована голова поспішно зникаєза дверима.
– Що там ще бабаваша передала?
Старий знову поліз до сумки і витягнув звідти ще один, пакунок, який передає лікарю. Той, тримаючи його в руці, прикинув на скільки затягне.
– Кілограмів зо трибуде, – задоволено говорить вінірозгортає пакунок. – Ой, та що ж це ви стільки колодочок залишили. Моя дружина буває дуже незадоволена, коли птиця необщипана.
– Та оце ж баба недобачає,то, й залишила.
– Так ви бабу присилайте, ми їй окуляри припишемо. З вами приємно працювати. Другі приходять сюди, починають кричати,вимагають книгу скарг, погрожують:«Я буду жалітись на вас… Я вам влаштуюкошмарне життя». Чого кричати,до кого ти підеш? Хіба що до господа бога швидше і без чергипопадеш зі своєю скаргою. Незаперечую, можливо,там і справедливіше царство, але ж ніхто звідтине повертався з резолюцією Всевишнього.
– Воно то може й так. Кажуть, гарно там,де нас немає,– піддакує дід. Хірург знову пильно придивляється доптиці.
– Дуже жаль, що ви не обібрали, як слід, качку, дружина буде кричати. Мабуть я зараз сам обберу колодочки.Ви ж нікуди не поспішаєте?
– Ні.
– То почекайте, а я обберу колодочки, щоб не розстроювати дружину, бо ж знаєте, які вони буваютьемоційні…
– Так, я вас розумію, і звичайно, почекаю. Мені та не знати примх жінок.
Хірург витягує з тумбочки пінцета і починав висмикувати колодочки. Операція затягується. Та ось і з куркою покінчено. Хірург обережно кладе її на стіл.
– Мені роздягатись? – знову запитує старий.
– Не розумію, ви що – до бані прийшли, чи то на конкурс красоти, що вас тягне так роздягнутись?
– Але ж ви будете оглядати мене? – з надією запитує старий.
– Навіщо мені вас дивитись в натуральному, виді. Я і так бачу вашу хворобу. Ось вам мікстура. По дві столових ложки приймати вранці, в обід і увечері.
Лікар вручає діду пляшечку з ліками. Той з недовірою дивиться на ті ліки, а потім говорить:
– Пробачте, але ж таку мікстуру мені минулогоразу давали, коли на мене, розумієте, напало…, у нас люди кажуть «швидка Настя».
– Що за відсталість?! Це ж уніфіковані ліки від усіх болячок. Рекламу по телевізору треба дивитись. Ви вільні, не затримуйте, бо на мене хворі чекають. До побачення. – сказав поспішно хірург, а потім, відчинивши двері, гукнув до коридора:
– Слідуючий.
Скарга
Ні, так далі неможна, – сказала, вилізши з нори, Миша. – Вигребли ці коти все до щенту! Облазила всю комору і не знайшла ні зернинки.
– Чому ти дивуєшся? Коти, то справжні майстри, вміють ховати кінці в воду, – мудро зауважив Горобець, що сидів на даху.
– Мене що дратує? Вони ж на нас з тобою і спишуть цю нестачу, мовляв, це ми розтягнули зерно по норах та гніздах.
– Чи мені не знати їхньої підступності? Бачиш, у мене скалічене крильце? То діло їхніх кігтів!
– Отакі коти нацькують на нас людей, а ті на нас полюють. Капкани, сильця, тровлене зерно підкидають! Куди я подінусь зі своїми дітками? – побивалась Миша.
– Що зробиш? Нічого! Бо в них все схвалено, – поспівчував Горобець.
– Ні! Я цього так не залишу! – Миша стала раптом рішуча та смілива з відчаю. – Я виведу на чисту воду цих котів.
– Нероби цього. Краще б ти не висовувалась зі своєї нірки, – порадив по-доброму Горобець. Але Миша не послухалась його і пішла до Їжака, Той справді був пан принципіальний і всіх, незважаючи на чини та достатки, колов своїми голками. Але у нього був один маленький недолік – він дуже полюбляв мишей.
Скаржницю він прийняв, але ніхто після того її вже не бачив.
Таємна зброя «Сокола»!
Знову цей дощ, чи то небо там прорвало, що воно льє і льє. – сказав незадоволено Форвард поглядаючи наверх.
– Унылая пора – очей очарованье,– спробував пожартувати Захисник.
– Той, хто сказав ці слова, мабуть, не мокнув під дощем, як ми з тобою,– закинув невідомо кому докір Форвард.
– Так. – погодився захисник.
– Якщо дотримуватись істини, то краще сказати – грипозна пора. Особливо це відноситься до мене,оце тільки промокну, чи навіть ноги промочу і вже схопив нежить, температура підскочила.
– То треба тоді ноги в гарячій воді з гірчицею парити.
– Пробував я, не допомагає. Двужинка і банки ставить, і розтирає спиртом, теж не допомагає. Роки вже не ті. Раніше мені було байдуже чи то дощ надворі чи то сніг, чи мороз, а зараз тільки починається якась катаклізма з природою, то мене починає викручувати, ніби на прасці.
– То може б вже закінчували виступи в великому спорті?– обережно порекомендував захисник.
– Рада душа в рай, та гріхи не пускають. Діти ж ростуть. Старший до школи з англійським ухилом ходить, а донька до музикальної школи ходить, на фортепіано учиться грати. Оце на днях здивувала мене, зворушила друзів. Заграла "Місячну сонату". Уявляєш собі їй вісім років, а вона вже не якісь там "Бугі-Вугі" грає, а Бетховена… Розчулився, ледве не заплакав. Може в неї талант, то як їй в навчанні відмовиш.
– Талант, чи не талант, а музикантам все одно не приходиться під дощем мокнути. Завжди криша над головою мається.
– Так криша у них з, бо інструмент дорогий мають, а хто нами дорожить.
– Чи то вже б сонечко виглянуло?– зуби у Захисника цокотіли – Чи то б м’ячика хто кинув, щоб побігав з ним та зігрівся.
– Не дочекаєшся ти, мабуть, того моменту, щоб мені м’яча передали.
– Чого ж це?– щиро здивувався Захисник.
– Тому що установка в мене від тренера така – грати без м’яча. – сказав Форвард, чим ще більше здивував молодого Захисника.
– Як так?!
– А осі так. Відволікаю на свій фланг головні сили супротивника, а мої товариші тим часом на іншому фланзі розвивають успіх.
– І як вам вдається?– не вгавав Захисник.
– Це наша таємниця.
– Ну чого ви зі мною так. Я з вами розмовляю з усією відвертістю, а ви від мене щось приховуйте. – молодий гравець навіть образився.
– Не можна розкривати карти противнику, бо він же потім нас буде бити нашою ж зброєю.
– Та я ж нікому не скажу. Чесне піонерське. Тьху, тепер же такого немає. Ну нехай буде чесне джентельменьське, чи яке там ще є.
– Ну хорошо розповім я тобі, тільки щоб нікому. – Форвард змовницьки озирнувся навкруги.
– Я вмію тримати язика за зубами, – запевнив Захисник.
– Ти знаєш як мене називають?
– Так, таємна зброя, "Сокола".
– А знаєш, чому мене так називають?
– Ні. Звідки я знаю.
– І то правд а – звідки тобі знати, ти, мабуть, тоді ще під стіл пішки ходив. То ж слухай. Було це давно, зараз навіть не пригадую скільки років пролетіло з тих пір, але в пам’яті постає та картина , ніби відбулась вона щойно. Отож грали ми з "Вимпелом". Зустріч була принципіальна для обох команд, нам потрібна була тільки перемога, а суперника влаштовувала ничія. Ми атакували впродовж всього матчу, але наші дії натикались на хорошо організований захист "Вимпела". Надія згасала, йшла остання хвилина, ми опустили руки і догравали останні секунди. Я підійшов по ближче до бокової лінії, щоб по свистку судді кинутись до роздягальні, під гарячий душ, бо погода була тоді паршива, було сиро, прохолодно, накрапував дощ. Отож стою і чекаю я свистка, коли це хтось мені пас дає прямо в ноги. Це мене прямо-таки обурило: "Оце мені ще не хватало, щоб зараз на мене накинулись захисники та виваляли мене в багнюці. Ні, красненько дякую вам за м’ячик, але заберіть його назад." – думаю я і з пересердя щосили вдарив того м’яча. При цьому футбольний м’ячик описавши неймовірну траєкторію влучив в саму "дев’ятку". На мене накинулись мої одноклубники і завалили все-таки в калюжу. Ох, і холодна ж була там вода, але я не ображався на товаришів, бо сам находився в стані надзвичайного збудження від забитого гола. Солодка мить перемоги, таке можна пережити тільки раз в житті, – Форвард замріяно дивився кудись в далину,
– І що більше вам не вдавалось повторити такого удару?
– Ні, але з того часу мене з легкої руки місцевого журналіста прозвали "таємна зброя "Сокола", а мій гол занесли до всіх хрестоматійних підручників по футболу, про нього знають всі суперники і бояться отримати в свої ворота такого ж гола, а тому стережуть мене всіма можливими силами, про інших граків забувають за що і поплачуються голами від моїх одноклубників. Тобто моя присутність на полі є сильний психологічний фактор, який деморілізує противника і влаштовує мою команду цілком. З тої причини вони і не дають мені паса, бо бояться, що раптом я не повторю того знаменитого удара і тим самим розвінчаю себе, як неперевершеного голеадора. Ото ж і граю весь час без м’яча, так що свободно можеш побігти туди , де з м’ячом грають та зігрієшся.
– Правда, можна, – очі в хлопця загорілись.
– Правда, а я піду поки поближче до бокової лінії, може пауза яка винекне то я чайку поп’ю, он уже дружина на мене з термосом чекає. – Форвард махнув рукою в сторону трибун, де на біговій дорожчі стояла чорнява жінка з термосом.
– То я побіжу тоді. – сказав захисник і рвонув було туди, де точиться борьба за м’яч, та пробігши декілька метрів зупинився.
– Бач, який підступний – подумав він – хоче мене відправити від себе подалі а сам тим часом отримає м’яча і без перешкод нанесе по воротам свого гарматного удару. Немає дурних – переженились.
І захисник повернувся і пішов слідом за Форвардом.
