Тимур Литовченко
Книга Застою. 1965–1976
Район Бабиного Яру, Київ, 23 жовтня 1966 року
Затягнуте суцільними, без жодного просвіту хмарами небо плакало огидно-холодним осіннім дощем. Небесні сльози рясно поливали задвірки Лук’янівського цвинтаря й серед іншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеної до паралелепіпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на ній вибито наступний напис:
ТУТ БУДЕ СПОРУДЖЕНО ПАМ’ЯТНИК РАДЯНСЬКИМ ЛЮДЯМ – ЖЕРТВАМ ЗЛОДІЯНЬ ФАШИЗМУ ПІД ЧАС ТИМЧАСОВОЇ ОКУПАЦІЇ МІСТА КИЄВА В 1941–1943 РОКАХ
Через те, що дощові потоки рясно зрошували вертикальну гранітну поверхню, канавки вирізаних на ній літер вже давно (очевидно, ще вночі) намокли. Завдяки цьому виникла оптична ілюзія – літери немовби розчинилися і зникли. Тому щоб розібрати напис, потрібно було докласти неабияких зусиль. Звісно, було б краще наблизитися до каменюки упритул…
Однак ті, хто зібрався біля муру, що огорожував задвірки Лук’янівського цвинтаря, не наважувалися на подібний крок із двох причин. По-перше, паркові доріжки, «пролінієні» залізобетонними квадратними плитами, проходили на певній відстані від гранітної брили. Оскільки земля між парковими доріжками і каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неї, ризикував не тільки безнадійно зіпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певній відстані звідси, біля самого виходу однієї з залізобетонних доріжок на вулицю Мельникова бовваніла фігура міліціонера, закутаного в сірий плащ-намет. Хтозна, куди він дивиться: можливо, на проїжджу частину, якою час від часу повільно проїжджали автівки… але цілком можливо, що сюди, на пам’ятний камінь! Точніше, на людей, які намагатимуться розібрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить…
Тому ті, хто завмер біля гранітної брили, читали напис, одночасно тримаючи фігуру в плащ-наметі на межі бокового поля зору. Прекрасно розуміючи, навіщо тут чергує «топтун», люди намагалися вдавати, що зміст написаного їм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешіптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через різкі пориви вогкого холодного вітру, який розкидав на всі боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розібрати вирізьблений на камені напис. Можливо, їхню увагу найбільше притягували дві перехрещені ламані канавки, які нібито перекреслювали написане – чи то природні, чи прорізані навмисно… А можливо…
Втім, усе було можливо!
Одне зрозуміло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тільки в чому він полягає, умисел цей хитромудрий?!
Однак стояти на пронизливому вітрі під огидно-холодним осіннім дощем до нескінченності неможливо. Від потоків небесної води та поривів крижаного вітрі не врятує ні парасолька, ні осіннє пальто, ані плащ. Тому постоявши хто скільки міг, люди прямували до виходу паркової доріжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотілося проходити поруч з постовим міліціонером – бо раптом той подивиться на твоє обличчя і запам’ятає?! А кому воно треба…
Звісно, не можна було виключати, що другий «топтун» засів біля виходу на Дорогожицьку о-о-он у тих кущах, листя з яких ще не встигло облетіти. А отже, все одно тебе засечуть і запам’ятають, зафіксують, що цієї неділі, 23 жовтня 1966 року ти приходив під мур, яким було обнесено військову ділянку Лук’янівського цвинтаря, аби на власні очі побачити мокре диво – каменюку з багатообіцяючим написом, перекресленим навхрест двома лініями-канавками невідомого походження.
Пішли до виходу на Дорогожицьку і четверо чоловіків, троє з яких мали вже солідний вік, а четвертий був значно молодшим.
– Ну, Аво[31], і що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити від дощу величезною чорною парасолею їх обох.
– Навіщо мене запитувати? Немовби сам не розумієш, до чого воно йде.
– А чого ж не розумію? Все дуже навіть зрозуміло.
– Тоді не мене турбуй своїми запитаннями, а от хоч би учня свого.
– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловіків.
– Вас, Анатолію, звісно ж, що вас, – підтвердив той, кого Йосип Юлійович Каракіс по-простецькому назвав Авою.
– Я все ж таки вірю, що попри прикметні ознаки, що так і кидаються в очі, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…
Вони саме оминули кущі й завертали з паркової доріжки ліворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вітру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого. Якби не вчасна допомога четвертого – трохи згорбленого вусаня, закутаного у вилинялий брезентовий плащ, можливо, він би загалом впустив її.
– Маєте на увазі те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракіс.
– Саме так, – кивнув Анатолій і звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, інакше б мені мокнути довелося.
– Нема за що, – пробуркотів той не надто люб’язно.
– Пробачте, хіба я вас чимось…
– Нічим ви мене не образили й не зачепили навіть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпіти не можу отаких «пластилінових» людей, здебільшого молодих, як-от ви.
– Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилінова» людина?.. – перепитав Каракіс, намагаючись захистити від пронизливого вітру вухо долонею, приставленою до скроні ківшиком.
– Саме так, «пластилінова», – кивнув той. – І прошу мати на увазі, що подібних субчиків я зустрічав не тільки на фронті, але й, на жаль, в мирному житті також. Причому, можете вірити або не вірити, з одним таким «пластиліном» я перетнувся саме на цій марудній справі.
– З Бабиним Яром?..
– Точніше, з Куренівкою, – Харитон Якимович мимоволі стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розібрати. – Все йому, «пластиліну» цьому, бачте і так, і сяк. І проект тієї дамби клятої в цілому подобався, і не без окремих застережень…
– Стривайте, стривайте, – Каракіс мимоволі стишив ходу, тим самим затримавши всю компанію, – здається, я навіть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справді?!
– Ходімо, Йосипе. Навіщо під дощем мокнути? – супутник спробував відволікти Каракіса від роздумів.
– Справді, Аво, ходімо, бо я вас усіх, здається, затримую.
– Нас усіх!..
– Так-так, звісно, що нас. Ходімо.
– Тим паче не вартий той «пластилін», щоб його зараз згадувати, – підхопив вусань. – Це він тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабінеті цього мерзотника Давидова…
– А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракіс. – Розумію, розумію. Тепер я розумію ваше до нього ставлення.
– Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цієї, отож він і почав. Щоб і вашим і нашим. Абсолютно «пластилінова» позиція, кажу ж вам! Тоді вже я його запитую, хіба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звідки ти, «пластилін» сякий-такий, в нашому Києві взявся?! А він…
– А я тут до чого?
– Що-що?.. – вусань зміряв Анатолія здивованим поглядом.
– Ви сказали, що я такий самий «пластиліновий», як і цей чоловік, ім’я якого ви ніяк пригадати не можете. Чому?
– Бо ти віриш, що і пам’ятник розстріляним тут буде встановлено, і несприятливих прикмет не заперечуєш. Це, знаєш, знов-таки і вашим і нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже…
– Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолія кажете, – слабко посміхнувся Каракіс, вирішивши, що учень потребує певного захисту. – Просто ви його знаєте недостатньо добре, тоді як я маю задоволення спостерігати за цим молодим чоловіком ще зі студентської лави. Втім, наш Анатолій не такий вже й молодий… І досвіду встиг набратися. Він же тепер цілий головний архітектор в «УкрНДІПмістобудуванні», отакої! Це як в анекдоті про Карла Маркса. Знаєте?.. От Ава точно знає.
– Це про економіста?.. – перепитав той і хихикнув, не втримавшись.
– Так-так, той самий. Хлопчик запитує маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Він, синку, був економістом», – «Ага-а-а, зрозумів! Це як наш дядя Ізя!» – «Ні-ні, синку, наш дядя Ізя – він старший економіст, тоді як Карл Маркс – він просто економіст».
Усі довго сміялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуації Каракіс наважився в його присутності розповісти політичний анекдот, свідчило про довірчість їхніх стосунків. Хоча познайомилися вони очно менше місяця тому.
Очно – бо колись давно нині покійний голова Київського міськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будівельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашої ініціативної групи товаришів, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собі архітектор Каракіс?! Але тоді вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прізвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.
І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, біля узголів’я засипаного (нарешті все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зібралися на стихійний мітинг найсміливіші кияни… коли перед цим стихійним зібранням виступили як Іван Дзюба, так і Віктор Некрасов… Тоді хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижаків, до мимовільних сліз поезію Євтушенка:
Над Бабьим Яром памятников нет.
Крутой обрыв, как грубое надгробье.
Мне страшно.
Мне сегодня столько лет,
как самому еврейскому народу.
Мне кажется, сейчас –
я иудей.
Вот я бреду по древнему Египту.
А вот я, на кресте распятый, гибну,
и до сих пор на мне – следы гвоздей.
Мне кажется, что Дрейфус –
это я.
Мещанство –
мой доносчик и судья.
Я за решеткой.
Я попал в кольцо.
Затравленный,
оплеванный,
оболганный.
И дамочки с брюссельскими оборками,
визжа, зонтами тычут мне в лицо…
Саме в цей момент до мітингувальників почали наближатися міліціонери, які до того тупцювали неподалік. Промовець, який читав вірш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомоніли інші:
– Не заважайте!..
– Дайте нам відзначити роковини!..
– Сьогодні ж кругла дата – двадцять п’ять років!..
– Чверть сторіччя від початку розстрілів!..
– Та майте ж ви совість!..
– Ви радянські люди чи ні?..
– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..
Але міліціонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловічок у діловому костюмі, худий, блідий і довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом:
– Спокійно, товариші, спокійно! Я представляю міськвиконком і маю заявити наступне… Заявити цілком офіційно, так би мовити. Йдучи назустріч побажанням трудящих… а ви у нас і є трудящі – отже, йдучи назустріч вашим побажанням… Вашим, товариші, побажанням!..
– Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу.
– Я кажу, що йдучи назустріч вашим, товариші, побажанням, був проведений конкурс архітектурних проектів на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувірів. І от, товариші, я маю офіційно оголосити, що на цьому конкурсі переміг проект двох шановних архітекторів – товаришів Каракіса Йосипа Юлійовича та Мілецького Авраама Мойсейовича. Привітаємо ж їх нашими бурхливими оплесками!
Після чого худий, блідий, довготелесий чоловічок представив мітингувальникам обох авторів переможного проекту. Ясна річ, на цьому стихійний мітинг і завершився. А по його закінченні до архітекторів Каракіса й Мілецького підійшов схвильований вусань, відрекомендувався:
– Бугрим Харитон Якимович, ветеран будівельної галузі.
Після чого розповів, як свого часу створена під його орудою ініціативна група товаришів «знизу» намагалася протидіяти замиванню Бабиного Яру… хоча й марно. Розмова тривала ще довго, як раптом з’ясувалося, що Харитон Якимович ще замолоду – на початку 1930-х років брав участь у добудові Будинку Червоної Армії і Флоту[32]. Але ж керував цим будівництвом не хто інший, як Йосип Юлійович Каракіс!!! Отож виходило, що заочно вони знайомі не один десяток років… Природно, старий архітектор і старий будівельник розпрощалися найкращими друзями.
А далі, буквально вчора – у суботу, 22 жовтня, зі швидкістю кур’єрського потяга Києвом розлетілася чутка про якусь дивну гранітну брилу, нібито встановлену поруч із муром Лук’янівського цвинтаря. Природно, Авраам Мойсейович та Йосип Юлійович, як автори переможного, офіційно визнаного й узаконеного владою проекту поїхали подивитися на це диво. До того ж керуючись незрозумілим передчуттям, Каракіс прихопив із собою колишнього свого учня Анатолія.
Але кого ж вони зустріли тут, біля рясно вимоченої дощем каменюки?! Природно, Харитон Якимович також не міг не прийти сюди, на Сирець… Отож тепер, прямуючи тротуаром Дорогожицької вулиці, всі четверо гадали, чи справді здійсниться багаторічна мрія багатьох киян – чи це чергова відмовка, обіцянка-цяцянка влади з метою заспокоїти громадськість?..
– А знаєте, Йосипе Юлійовичу, я більше не працюю в «УкрНДІПмістобудуванні», – мовив раптом Анатолій.
– Перепрошую?..
– Кажу, що я більше не головний архітектор «УкрНДІПмістобудування». Віднедавна я став експертом художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР. Звісно, це не має аж настільки великого значення…
– О-о-о, навпаки має! – негайно ж заперечив Каракіс. – Адже я тільки-но хотів поцікавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмістобудуванні» хоч би якихось відомостей про можливість перенесення Лук’янівського цвинтаря.
– Тобто?..
Тепер від несподіванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолій же хоч і був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому їхні парасолі зіштовхнулися, хлюпнувши навсібіч струменями холодної дощової води.
– Бачте, яке діло… – почав пояснювати Каракіс. – Мої знайомі з «УкрНДІпроектстальконструкції» по секрету повідомили, що у нас в Києві збираються споруджувати за їхнім проектом нову телевежу[33]. І наскільки я знаю, споруджуватимуть її саме на тому місці, де тепер лежить цей камінь. Ава про це знає, я йому розповів трохи раніше. А тепер і вам кажу.
– Так-так, – кивнув на підтвердження Мілецький.
– Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузі, тому розуміюся на певних речах. І можу з усією певністю стверджувати, що на тому місці, звідки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настільки мізерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хіба що частину Новоокружної треба перекрити, лише тоді…
– Ні-ні, Харитоне Якимовичу, ніхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове місце або Лук’янівський цвинтар цілком, або його частину.
– Найімовірніше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мілецький. – Подейкують, там є специфічні поховання, зроблені в давнину під час епідемій. Якщо розкрити ті могили… Невідомо, чим це скінчиться.
– Все так, Аво, все так. Але якщо навіть переноситимуть частину могил… наприклад, військовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потім ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вірите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятиліття – це точно. А за цей час все може змінитися.
– Але ж на камені написано… – почав своє Анатолій.
– Наскільки я розумію, Йосип Юлійович натякає, що цим каменем поки що хочуть відволікти увагу людей від спорудження телевежі, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.
– Усе вірно, Харитоне Якимовичу, все вірно! Адже якщо навіть військові могили перенесуть, все одно це буде колишня територія кладовища. Якщо ж з неї транслюватимуться радіосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересічні люди.
– Як святотатство сприймуть, – зітхнув Мілецький.
– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.
– А тому можна спробувати відволікти увагу людей обіцянкою реалізації нашого з Авою проекту. Припустімо, невдовзі почнуть розчищати територію під якесь будівництво й навіть переносити могили? Навіщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж відкрито оголосити про спорудження телевежі – це сприймуть неоднозначо. Робіть висновки!..
Деякий час йшли мовчки. Нарешті Анатолій наважився спитати:
– Отже, ви не вірите в перспективу цього пам’ятника?
– І я не вірю, й Ава теж не вірить, наскільки я розумію.
– Не вірю, ні, – мотнув головою Мілецький.
– А тому, Анатолію, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посміхнувся Каракіс. – Недарма ж я прихопив вас сьогодні з собою.
– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на міністерського експерта з явною недовірою й додав: – Він же «пластилін» справжній, такі не здатні відстоювати своє.
– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Він все ж таки мій учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаєте.
– Йосипе Юлійовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолій. – Ви вже якось передрікали мені, що я долучуся до робіт на Хрещатику, і що з того? А нічого. Отож облиште.
– Одне іншому не завадить. Як я сказав – так і станеться. От згадаєте мої слова через пару десятків років. Ви, Анатолію, ще будуватимете і на Хрещатику, і тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.
І Каракіс посміхнувся знов. Посміхнувся абсолютно щиро.
1967. Останній з УПА
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, середина квітня 1967 року
– А котра вже година?..
Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики і миттєво підхопившись з-за столу, стурбовано мовила:
– Ой, мені ж додому треба! Бо там же ж мої без мене…
– Хто такі «твої»? – щоб не вронити голову на стіл, Давлетов мусив підперти її переплетеними пальцями рук. – Чоловіки твої, чи що?
– Ну так, мої чоловіки. Всі троє: Андрійко, наш Спартак і тато Сьома.
– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослі, самі впораються…
– А Спартак?! Йому ж іще чотири роки, – резонно заперечила Гатя.
Едуард Рустамович хотів щось заперечити у відповідь, проте Тося поквапилася перехопити ініціативу:
– Іди, Агато, йди собі додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.
– Але ж на столі ондо ще скільки не доїдено! – обурився відставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталіна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..
– Було. Ось тільки не у всіх грошей на цю красу вистачало, – зітхнула Гатя. Однак не звернувши на її зауваження найменшої уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напівпорожньої пляшки, уважно зазирнув всередину крізь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дівча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моєю мамою… за мамою Міленою!.. Всі сусіди порозбігалися, а ми ще не допили й не доїли – і куди ж це годиться?!
– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а після трьох інфарктів! А зараз погода яка мінлива, раптом йому зле стане?..
– А-а-а, Самсон Данилович!.. – відставник розплився в хитрій посмішці. – А як там його Белла поживає? Здорова чи теж того?..
Гатя виструнчилася й закусила губу, оскільки дуже болісно сприймала все, що стосувалося батькової коханки. Зокрема, вона й досі не могла пробачити ні татові, ані собі самій, що через їхні сварки на цю тему тепер весь їхній дім у курсі амурних справ її батька.
Однак побачивши настільки болісну реакцію подруги, Тося ледь помітно махнула їй рукою (мовляв, забирайся, доки є шанс) і звернулася до колишнього сусіда:
– Едуарде Рустамовичу, дайте Гаті можливість нарешті доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут є тост.
– Тост?.. Справді?..
Відставник вичікувально дивився на Тосю й навіть не відреагував на грюкання вхідних дверей.
– Справді, маю прекрасний тост: ми як слід пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’ємо і за ваше, і за моє здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…
– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!
Едуард Рустамович спробував плеснути в долоні, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив:
– А пам’ятаєш, як ми зустрілися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тоді стільки всього проспав, Тосько, стільки всього!..
– Авжеж пам’ятаю, – підтвердила вона.
– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мілена!..
Він знов клюнув носом і забурмотів:
– Спочатку тато Рустам, а тепер і мама Мілена… А я то в Китаї, то на Кубі… Добре, що хоч тепер у відставці. Але ж тепер вже й батьків нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер і мами Мілени…
– Ми ще не випили за здоров’я всіх, – нагадала Тося, проте відставник раптом заперечив:
– Ні, Тосько, знаєш… Випити ми встигнемо, а давай-но вірші краще почитаємо, ти як вважаєш?
І негайно ж продекламував[34]:
А весной, весной… Да где там,
Лучше скажем наперед:
Если горько гибнуть летом,
Если осенью – не мед,
Если в зиму дрожь берет,
То весной, друзья, от этой
Подлой штуки – душу рвёт.
І додав з неприхованим сумом:
– Зараз квітень, так… Навесні пішла з життя мама Мілена, навесні. А це така підла штука, що направду аж душу розриває! Шматує душу, так…
