Тимур Литовченко
Книга Застою. 1965–1976
Дачний кут Микільської слобідки, Київ, травень 1966 року
Зінаїда Євдокимівна майже ніколи не сумнівалася, вірно вчинила в тій чи іншій ситуації або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхідність вибору, щодо наслідків якого вона ще й як сумнівалася!..
Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумілим під час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тілом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли із затемнених прохолодних глибин міського моргу і встановили на кам’яний п’єдестал посеред невеличкої кімнати з трохи пошарпаними стінами, то Зінаїді Євдокимівні раптом здалося, що небіжчик трохи повернув голову в її бік, розплющив повіки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще більш запалих) очей, розліпив губи і проскреготав замогильним голосом:
– Зюню! Ти, звісно, несповна розуму, це знаю я, знаєш і ти. Це знають всі, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою і послухай, що я тобі пораджу: кидай ік чортовій матері любу тобі дачу й вибирайся назад на подільську квартиру! Послухаєшся – добре, не послухаєшся – начувайся.
Сказав так, зневажливо тіпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлібозаготівлях, потім знову повернув голову рівно, заплющив очі й закляк у своїй шикарній, оббитій найкращим чорним велюром труні. Й надалі вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнім напутнім словом навіть в той момент, як на Байковому цвинтарі біля могильної ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголів’ї та біля ніг.
Усе це дуже бентежило бідолашну стару удовицю! Вибиратися з любої серцю дачі на Микільській слобідці?! Навіщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсію спровадили, вони так і домовились між собою: квартира на колишній Притисько-Микільській вулиці, а теперішній вулиці імені Георгія Лівера – чоловікові, а прекрасна дача на лівобережжі Дніпра – дружині! Навіщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокійної Микільської слобідки на гамірливо-бурхливий Старий Поділ?! Тим паче, в облаштування цієї прекрасної дачі вона вклала стільки любові… і стільки грошей від проданих через знайомого ювеліра «брязкальців»!..
Тим паче, її улюблену прикрасу – срібний кулон у формі калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так і не розшукав. І навіть відстеження долі проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слід підлої злодійки Ірми. Ну так, звісно: чоловік міг вигадувати які завгодно відмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслідно разом з тією нахабою.
А раптом товариш Федосов просто не хотів шукати калиновий кулон?! Раптом він лінувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неї… Тоді чи можна вірити цьому дивному видінню в міському морзі?
Сумніви довго краяли серце Зінаїди Євдокимівни. Ледь-ледь вона ті сумніви вгамувала… Однак тільки-но минули традиційні дев’ять днів з моменту смерті чоловіка, як на дачу зателефонував давній знайомий – відповідальний працівник Подільського райвиконкому товариш Мориченков і попросив терміново приїхати для дуже важливої особистої бесіди. Коли ж вони зустрілися – пояснив, що мати одразу і квартиру мало не в самому центрі республіканської столиці, й дачу на додачу – це не каламбур, а справжнє нахабство! Причому неприховане. Навіть враховуючи ту обставину, що покійний товариш Федосов мав неабиякі заслуги перед Радянською Батьківщиною. Це якщо навіть не згадувати про першого чоловіка Зінаїди Євдокимівни – теж чекіста товариша Загоруйка.
– Тим не менш, Зюню, тобі таки доведеться обирати між квартирою і дачею. Або одне, або інше.
Стара удовиця хотіла щось заперечити, однак уривчастим жестом товариш Мориченков змусив її мовчати, потягнувся до полірованого латунного портсигара, що лежав на краю стільниці, витягнув звідти цигарку «Казбек», розім’яв її, закурив і лише тоді додав:
– І як старий знайомий і твій, і твого товариша Федосова, я б щиро порадив тобі відмовитися від дачі на користь квартири.
– З якої це ласки?!
Зінаїда Євдокимівна аж сіпнулася, неприємно вражена збігом слів відповідального працівника райвиконкому зі змістом видіння в морзі.
– А ти, Зюню, не сіпайся, а краще подумай. Добре подумай от над чим… – він пихнув сизим пасмом смердючого цигаркового диму й раптом розсміявся: – Ти як гадаєш, торік на лівому березі Дніпра одразу ж три станції метро[27] дарма відкрили?.. Отож бо й ба, що недарма!
– А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Мені навпаки тепер зручніше їздити до центру…
– Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася.
– Та що ти таке!..
– Кажу те, що є. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кісточками стиснутих у кулак пальців по дерев’яній стільниці, потім безцеремонно тицьнув відстовбурченим вказівним пальцем у напрямі лоба Зінаїди Євдокимівни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий. Дерев’яний. Ти ж подумай тільки, Зюню: якщо метро до Дарниці протягнули, це може означати одне: там будуватимуть новий житловий масив. А отже, всю цю Микільську слобідку з усіма тамтешніми дачами, садочками, курниками і крільчатниками невдовзі знесуть до біса! Так, знесуть і геть нічого не залишать. Отож куди ти після того подінешся, га?!
Сенс сказаного доходив до свідомості старої удовиці дуже повільно. А коли дійшов остаточно – бідолашна аж руками за голову схопилася! Товариш Мориченков між тим продовжив переконувати її. Хоча, за великим рахунком, міг би цього не робити. Зінаїда Євдокимівна розуміла, що він правий повністю, на всі сто… ба навіть на тисячу відсотків!!! Якщо вона обере улюблену дачу, то неодмінно програє. Бо рано чи пізно, але з Микільської слобідки її виселять, як і решту сусідів, з якими вона встигла перезнайомитися і до товариства яких сяк-так призвичаїлася.
Всіх їх виселять звідти, усіх до останнього!!! А куди переселять?! Хтозна… Тож доки є змога, треба перебиратися з улюбленої дачі назад в квартиру на вулицю Лівера.
Обіцянка товариша Мориченкова виділити вантажівку для перевезення речей і загалом всемірно допомагати з переїздом була слабкою втіхою. Невиразно розпрощавшися з відповідальним працівником райвиконкому й відчуваючи, що ватяні ноги погано слухаються її, Зінаїда Євдокимівна почовгала старечою ходою на вулицю. Вона довго гуляла подільськими вуличками, перш ніж повернутися на Микільську слобідку. А потім аж до самих сутінків блукала милим серцю затишним будиночком, голубила стіни, безцільно пересувала туди-сюди стільці та крісла, брала до рук і клала назад якісь дрібнички…
Так, звісно: треба вже готуватися до переїзду! А отже – намітити, що з речей вона повезе на подільську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправді Зінаїда Євдокимівна навіть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звідси. Шкода до сліз!..
Але що вдієш?! Вона прекрасно розуміла, що і видіння на похороні чоловіка, і товариш Мориченков повністю праві. Й нічого тут не вдієш.
Але ж шкода! До чого шкода!..
Охтирка, кінець серпня 1966 року
Чай в цьому домі водився аж ніяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович зовсім не планував приходити сюди вдруге. Але ж довелося, хоч і не хотілося…
«Ти, Левко, тільки не ображайся, бо я кажу, як воно є: доволі посередній з тебе педагог вийде. Самостійності мислення тобі бракує. Розумієш, про що я? Отримавши інструкцію від начальства, ти з дітьми відпрацьовуєш все, як треба. Але в тім-то й біда, що в педагогіці так не можна! Не існує в цій сфері настільки докладних інструкцій, щоб вони кожну дитячу витівку передбачали, щоб на всі випадки життя годилися. Так чи інакше імпровізувати доводиться – а от в імпровізації ти слабенький. Зате коли є чіткі методичні вказівки – отут ти на коні, отут тобі немає рівних!..»
Приблизно так характеризував його професійний потенціал сам товариш Калабалін – перший в житті Левка Потаповича начальник, під керівництвом якого він працював спочатку в Сталінірській колонії, а потім і в Мотовилівському дитбудинку. Звісно, як чоловік делікатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, суті проблеми це не змінювало: Левко Потапович і справді чекав різноманітних завдань від начальства, які й виконував з блиском і шиком, буквально заражаючи дітей своїм ентузіазмом.
Так сталося й тепер. Схоже, що після помпезного святкування 9 травня минулого року 20-ліття Великої Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні на теренах СРСР почала розгортатися ціла кампанія, що мала на меті нагадати всьому світові:
НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ![28]
От саме в рамках цієї кампанії всім вчителям було доручено з’ясувати, хто зі старших родичів нинішніх школярів боровся з німецьким фашизмом особливо героїчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героїв перед дітлахами на урочистих зборах протягом навчального року.
Ця кампанія збіглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довірили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, він поспішив озброїтися списком дітей класу з хатніми адресами та почав обходити сім’ю за сім’єю, знайомитися з батьками своїх «першачків» і розпитувати, хто де воював чи перебував під час війни.
Каміла Шепетун була в охвісті списку, отож додому до неї Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласниці. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так і мама учениці були не з місцевих: він приїхав з Харкова, вона – з Києва, причому обидва обіймали незначущі посади на труболиварному заводі. Як раптом вчитель дізнався таке!.. Виявляється, під час війни Мирослав Сергійович Сусло командував піхотним батальйоном, а його дружина Марія Явтухівна Шепетун була справжньою київською підпільницею! Оце так знахідка!.. Та таким батькам, можна сказати, ціни немає!!! Кому ж іще виступати перед малечею, як не цим двом?..
Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицію Мирослав Сергійович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Каміли на той час не було вдома – пішла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марії Явтухівні втихомирити чоловіка, який вилетів з їхної кімнати, різко грюкнувши дверима і при цьому ледь не збивши з ніг стару сусідку, яка спішно вдала, що просто проходила коридором, а не підслуховувала.
– Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мій чоловік терпіти не може, коли хтось починає розпитувати про його фронтове минуле.
Марія Явтухівна спробувала зобразити лагідну посмішку, однак це вийшло настільки невдало, що вона якнайшвидше відвернулася.
– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотів всього лише запросити або його, або вас… До речі, а ви теж нервуєтесь, згадуючи війну?
– Знаєте, що я вам скажу…
Жінка трохи помовчала й раптом запропонувала:
– А давайте-но чайку вип’ємо! Згода?..
Левко Потапович кивнув. Тоді Марія Явтухівна виставила на стіл, що стояв посеред кімнати, дві пошарпані чашки з надтріснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра і цукорницю з дрібно поколотим цукром, виклала пару нержавіючих чайних ложечок. Пішовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звідти з повним чайником окропу і всілася за стіл навпроти гостя:
– Про чоловіка мого я не розповідатиму… бо якщо відверто, то й досі не в усьому розібралася. Скажу лише, що воював він героїчно, але… Скажімо так, через певні обставини вже після війни у нього забрали й офіцерське звання, і всі нагороди та запроторили в Камишлаг[29] на підземні роботи.
– А-а-а…
– Левко Потаповичу, я дуже прошу більше не торкатися цієї теми! Я не знаю нічого, окрім того, що замість «десятки» за вироком мого Мирося звільнили всього лише через три або чотири роки, проте нічого з відібраного не повернули і проживати у великих містах заборонили. У нього в Харкові була сім’я – то і дружина, і діти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумієте, як він опинився тут, в Охтирці й чому ми зійшлися?..
– Маріє Явтухівно, хоч я і працював з малолітнім контингентом у спеціальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, які відсиділи за різні… м-м-м… гріхи перед нашою Радянською Батьківщиною. А іноді й без гріхів відмотали різні строки.
– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподіваюсь, ви більше не станете торкатися цієї болісної теми.
– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прізвище? – обережно спитав Левко Потапович.
– Так. Адже Мирослав вважає, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…
– Ви, Маріє Явтухівно?!
– А з чого б мені добровільно переїжджати з Києва в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..
Тепер вже гість відвів очі, зніяковіло втупившись в свою чашку. Розцінивши це по-своєму, господиня підлила йому ще заварки й гарячої води, стурбовано мовила:
– Треба б знов чайник закип’ятити.
Однак до кухні не пішла, натомість заходилася розповідати історію про те, як виявила в купі сміття маленьку єврейську дівчинку Дору, яку таємно сховала у себе вдома й яка прожила у неї під ліжком довгі два роки окупації.
– Але ж, Маріє Явтухівно… Не знаю, що там у чоловіка вашого сталося чи то на фронті, чи вже в мирному житті, але ви точно героїня!!! І те, що ви зробили, – це справжній подвиг!..
– На жаль, ті, хто залишив мене в Києві для підпільної роботи, так не вважають. І вони мають рацію: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстріляли. Отож нема чого заперечити: я справді піддала загрозі те надзвичайно важливе завдання, яке мені доручили виконати.
– Невже ви шкодуєте?..
– Ні, не шкодую. І не шкодувала ніколи, – Марія Явтухівна слабко посміхнулася. – Більш того, якби заздалегідь знала, що через порятунок Дори у мене після війни виникнуть неприємності, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь мені здається, що я вчинила правильно.
Вони трохи помовчали, тоді жінка пересмикнула плечима і спитала гостя:
– Левку Потаповичу, а от ви як вважаєте, вірно я вчинила чи ні? Звісно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школі можете розказувати дітям те, що вам наказано розказувати. Я це розумію. Але ось зараз, коли тут немає ні мого Мирослава, ані Каміли – що ви зараз скажете мені особисто?..
Гість відверто розгубився, бо ніяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж він прийшов з’ясувати, хто з учасників війни зможе виступити перед дітьми, як раптом… То відповісти чи ні?! Чи не варто?..
З іншого боку, розповідь Марії Явтухівни несподівано збурила його власні спогади про воєнне лихоліття. Ні-ні, звісно ж, він на фронті жодного дня не був через малолітство. Проте у Левка Потаповича були власні спогади, пекучі й незвичайні: про бабусю з Кізляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармійській вулиці й до якої його відправили на початку літа 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один місяць), про євреїв-переселенців з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та її чудодійну силу… Про смерть бабусі й поневіряння по дитбудинках спочатку в Дагестані, потім у Карачаєво-Черкесії. І звісно ж про те, як у січні 1944 року карачаєвці викрали вихованців дитбудинку, розташованого в станиці Зеленчуцькій, та розстріляли, щоб помститися за втрачені сім’ї[30].
«Мої сини також хотіли жити! І його діти, і його, і його! Але міліціонери їх пристрелили, бо вони опиралися. Мої сини тепер в раю біля Аллаха, і його діти, і його також, і його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»
Так кричав той черкес, що командував іншими озброєними чоловіками. І хоч як благали викрадені дитбудинківці – їх усіх поставили до стіни напівзруйнованого будинку та розстріляли. Мабуть, до самої смерті Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тіл товаришів до глибокої ночі, як під покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течією. А над головою свистіли невидимі кулі…
І головне, про що він не міг забути – то це про білу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його і врятувала!!! Бо ні кулі, ані крижана вода йому не зашкодили.
Одного разу Левко Потапович таки наважився розповісти цю історію вихованцям Мотовилівського дитбудинку. Діти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усіх відношеннях розповідь Марії Явтухівни про дівчинку Дору, вчителеві закортіло поділитися з нею власними спогадами.
Проте щойно Левко Потапович зібрався з духом, як двері кімнати розчинилися, і в них з’явився Мирослав Сергійович Сусло, який мовив з неприхованою відразою:
– Ви тут чаювати розсілися, я так бачу… Але чи не здається вам, товаришу Силич, що ви зловживаєте становищем майбутнього вчителя нашої Каміли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.
– Миро-о-осю-у-у!.. Хіба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марія Явтухівна, однак її чоловік лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Він знав, що більш ніколи не навідається сюди в гості. Аж надто очевидно було, що батькові сімейства його ідея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджується, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батьківщини заради порятунку маленької дівчинки – і тим не менш, ризикнула. Чи варто розповідати про це дітям?! Навряд чи…
Що ж, Левко Потапович побував у них один-єдиний раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марія Явтухівна абсолютно не вміє його заварювати!
А хто ж перед дітками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намічається декілька кандидатів.
Коротше кажучи, Левко Потапович більше не мав наміру спілкуватися з батьками Каміли Шепетун. Як раптом…
Так, сьогодні ввечері до нього додому несподівано прибігла Каміла і буквально з порога, від хвилювання плутаючи слова, випалила:
– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.
Зважаючи на доволі пізній час (було вже пів на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовірним.
– Ти правду кажеш? Нічого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.
– Нічого, – Каміла крутнула головою так енергійно, що дві акуратно заплетені кіски підстрибнули вгору і знов впали їй на плічка.
– Це тато просить, не мама?
– Тато, тато!
– А чого ж так пізно?
– А я там знаю! – Каміла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.
– Не забув. Але, звісно ж, підемо разом, бо пізно вже й маленьким діткам не годиться вештатися вулицями проти ночі.
– Та-а-а!.. – дівчинка напнула губки і подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж місцева, хто мені що зробить?..
На щастя, йти було недалеко: кварталів сім чи вісім, не більше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сімейства раптом запросив його в гості?! Та ще й на ніч глядючи… З якого це дива, справді?..
Гадав, гадав – і не вгадав: виявляється, причина була… в іншому гості! Принаймні саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскільки варто було йому слідом за Камілою переступити поріг їхньої кімнати, як похнюплений Мирослав Сергійович одразу ж зрадів неймовірно і звернувся до молодого чоловіка, який сидів проти нього за столом:
– О-о-о, ось і Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутній вчитель нашої Каміли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу піде. Як час летить, як летить, подумати тільки: здається, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тільки!..
– Так-так, Мирославе Сергійовичу, час іде, а разом з тим і давня історія про штучний перкаль стає дедалі…
– Ні-ні-ні, годі на сьогодні, годі! – лагідно усміхнений господар рішучо замахав руками. – Годі на сьогодні про штучний перкаль. До нас завітав майбутній вчитель нашої Каміли, ми мусимо терміново обговорити з ним… До речі, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж із самого Харкова кореспондент приїхав! Знайшов, бачте, навіть тут, в Охтирці. Хоче, щоб я згадав деякі справи давно минулих днів, як казав Пушкін…
– Товаришу Сусло, але ж історія з революційним винаходом штучного перкалю і справді варта того, щоб відновити всі подро… – почав харків’янин. Та Мирослав Сергійович лишався непохитним:
– Товаришу Гапочка, дорогий, годі на сьогодні! У нас важлива розмова з майбутнім вчителем нашої Каміли…
– А я?! А той революційний винахід як же?..
– Нічого не можу вдіяти! От повернуся з відрядження за тиждень, тоді й поговоримо як слід. Неквапом і спокійно.
– Але ж я не можу стирчати тут, у вашій Охтирці, цілий тиждень, очікуючи вас! – скрикнув кореспондент відчайдушно.
– Нічого не можу вдіяти. Вам час додому.
І хоч як впирався харківський гість, проте його все ж таки витурили з кімнати, а потім і з комунальної квартири.
– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…
Він озирнувся на голос і тільки тут побачив Марію Явтухівну, яка забилася в найтемніший куточок кімнати і звідти насторожено спостерігала за всім, що відбувалося.
– Наскільки я розумію, Мирослав Сергійович тривіально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотів вчитель.
Дійсно, кому ж сподобається, якщо тебе використовують у такий спосіб… Марія Явтухівна зібралася щось відповісти, проте не встигла: у двері увійшов господар, на обличчі якого не залишилось жодного сліду люб’язності.
– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотів він дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той кліщ і крутить, крутить своє!.. Все викручує, бач, викручує!..
– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцікавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цікавість.
– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергійович, причому тепер в його голосі брязкнули загрозливі нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речі не просто неприємні, але й небезпечні! Ви не харківський кореспондент, це він може… Натомість вам краще про цей клятий винахід забути і не згадувати ніколи! Мене один чоловік попереджав, я не послухався… і от тепер…
Утім, хто і про що попереджав Мирослава Сергійовича, так і лишилося невідомим. Чоловік замовк раптово і, схоже, не збирався нічого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марія Явтухівна не порушила тишу:
– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Каміло, збігай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…
– Так, звісно, поп’ємо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляє на стіл чашки та блюдця.
Мирослав Сергійович скрушно зітхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули двері кімнати: це Каміла побігла на комунальну кухню.
