Загублена земля. Темна вежа III

Стивен Кинг
Загублена земля. Темна вежа III

Цей третій том епопеї радо присвячую своєму синові, ОВЕНУ ФІЛІПУ КІНГУ: кхеф, ка і ка-тет


Вступ
Коли тобі дев’ятнадцять (і ще про дещо)

1

Коли мені виповнилося дев’ятнадцять (в історіях, які ти збираєшся прочитати, це число має певне значення), гобіти були великими.

Під час Великого музичного фестивалю у Вудстоці у бруді на фермі Макса Язґура бебралися десь півдюжини Меррі та Піппінів, удвічі більше Фродів і незліченна кількість гіпарів Ґендальфів. «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкієна в ті дні мав шалену популярність, і хоча я так і не зміг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моєму, я був наполовину гіпі, принаймні достатньо гіповим, щоб прочитати ці романи й захопитися ними. Книги «Темної Вежі», як і більшість довгих історій-фентезі, написаних чоловіками та жінками мого покоління («Хроніки Томаса Ковенанта» Стівена Доналдсона, «Меч Шаннари» Тері Брукса – і це тільки два приклади), народилися під впливом Толкієна.

Але попри те, що ті книжки я прочитав у 1966 і 1967 роках, від свого писання я все ж утримався. З якоюсь зворушливою приязністю реагував я на розмах Толкієнової уяви (на честолюбність задуму розказаної ним історії), але хотів написати власну історію. Якби я почав це робити тоді, то неминуче повторив би його витвір. А це, як полюбляв казати покійний Хитрун Дік Ніксон, було б неправильно. Завдяки панові Толкієну двадцяте століття було під саму зав’язку забезпечене всіма необхідними ельфами і магами.

У 1967 році я не мав жодного уявлення про те, якою буде моя історія, але це не важило. Я був на сто відсотків упевнений, що впізнаю її, коли вона проходитиме повз мене на вулиці. Мені було дев’ятнадцять, і я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумілий, щоб відчути, буцімто ще можна трохи почекати на прихід музи й появу мого шедевра (я не сумнівався, що так і станеться). Схоже, в дев’ятнадцять років людина має право на самовпевненість – о цій порі час зазвичай іще не починає свою паскудну підривну діяльність, позбавляючи вас волосся і кидка в стрибку, як співають у популярній пісні кантрі. Та насправді час забирає значно більше. У 1966 і 1967-му я цього не знав, та навіть якби знав, то мені було б начхати. Я ще міг собі уявити (ледве-ледве), як мені виповниться сорок, але п’ятдесят? Ні. Шістдесят? Та ні в якому разі! Про шістдесят років не могло бути й мови. І це цілком природно, коли тобі дев’ятнадцять. Дев’ятнадцять – це такий вік, коли ти кажеш: «Дивіться, я курю тринітротолуол і п’ю динаміт, і якщо ви знаєте, що для вас добре, то геть з дороги – бо ось іде Стіві!»

Дев’ятнадцять – егоїстичний вік, пора обмежених турбот. Я був вельми амбітний і прагнув досягти вершин. І це все, що мене хвилювало. Я мав друкарську машинку, яку переносив із одного задрипаного помешкання до іншого, завжди з пакетиком марихуани в кишені і з посмішкою на обличчі. Компроміси середнього віку були далекою перспективою, обрáзи літнього віку – за лінією горизонту. Мов ліричний герой тієї пісні Боба Сеґера про те, що зараз вони звикають продавати вантажівки, я почувався безмежно могутнім і надзвичайно оптимістичним. У кишенях вітер гуляв, але в голові роїлися думки, котрі я хотів висловити, а душа була переповнена історіями, які я хотів розказати. Зараз це звучить банально, але тоді здавалося дивовижним. Я почувався дуже крутим. Понад усе на світі хотів прорвати оборону своїх читачів, здобути над ними перемогу, змусити захоплюватися і змінити їх назавжди, орудуючи тільки сюжетом, більше нічим. І я відчував, що мені під силу це зробити. Що я просто створений для цього.

Наскільки помпезно це все звучить? Сильно чи не дуже? Хай там як, я не вибачаюся. Мені було дев’ятнадцять. У моїй бороді не було жодного сивого пасма. Я мав три пари джинсів, пару чобіт, думку про те, що світ – це моя устриця, і за двадцять наступних років не сталося нічого такого, що могло б мене переконати у помилковості поглядів. А потім, десь років у тридцять дев’ять, почалися проблеми: алкоголь, наркотики, нещасний випадок на дорозі, через який у мене змінилася хода (та й не тільки). Все це я вже детально описував і тут не повторюватимуся. Крім того, вам однаковісінько, правда? Врешті-решт світ виставляє на вашому шляху підлого Патрульного, щоб уповільнити ваш розвиток і показати, хто тут господар. Ти, читачу, поза сумнівом, зустрічав уже свого Патрульного (або у тебе ще все попереду). Я зустрів свого і впевнений, що він іще повернеться. Бо знає мою адресу. Це неприємний хлопець, Поганий Лейтенант, запеклий ворог наркотиків, трахання, гордощів, амбіцій, гучної музики – усього, що властиво дев’ятнадцяти рокам.

Але я й досі вважаю, що то був дуже гарний вік. Може, навіть найкращий період життя. Цілу ніч можеш танцювати рок-н-рол, а коли музика стихне і з голови вивітриться пиво, ти в змозі думати. І мріяти про велике. Підлий Патрульний зрештою вкаже вам на ваше місце, і якщо почати з малого, то коли він із вами розбереться, від вас точно не залишиться й мокрого місця. «Ще один готовий!» – вигукне він і покрокує далі з книжкою квитанцій у руці. Тож трохи (чи навіть багато) зарозумілості – не так вже й погано, хоча ваша мати, поза сумнівом, не цього вас учила. Моя так точно. «Гординя призводить до падіння, Стівене», – казала вона… а потім я з’ясував – десь у віці 19 помножити на два, – що падіння неминуче. Ти падаєш сам чи тебе зіштовхують у канаву. В дев’ятнадцять у тебе можуть перевірити документи в барі й звеліти забиратися до дідька, виставити твої вибачення (і дупу, яка теж шкодує) назад на вулицю, але, бігме, ніхто не перевірить у тебе посвідчення, коли ти починаєш писати картину, вірша чи розповідати історію, і якщо ти, читачу, зараз дуже молодий, то не дозволяй старшим і (на їхню думку) ліпшим переконати тебе в протилежному. Авжеж, ти ніколи не бував у Парижі. Так, ти ніколи не бігав з биками у Памплоні. Звісно, ти шмаркач, у якого лишень три роки тому почало рости волосся під пахвами – то й що з того? Якщо від самого початку ти будеш недооцінювати себе, то що станеться з тобою, коли ти подорослішаєш? Давай, уперед, і не слухай, що тобі кажуть, – ось що я думаю. Сядь і викури цю сигарету до кінця.

2

Гадаю, письменники-романісти поділяються на дві категорії (включаючи ту, до якої наприкінці 1970-х, як новачок, належав і я). Ті, хто дотримуються більш літературного, тобто «серйозного» боку цієї праці, розглядають кожну ймовірну тему в світлі такого питання: «Що означатиме написання такої історії особисто для мене?» Ті ж, чия доля (або ка, якщо вам це більше до вподоби) – писати масові романи, схильні ставити зовсім інше питання: «Що означатиме написання такої історії для інших?» «Серйозний» романіст шукає відповідей і ключів до власної особистості, «масовий» письменник – читацьку аудиторію. Обидва різновиди літераторів однаково егоїстичні. Я знав багатьох із них, тож б’юся об заклад на свій годинник.

Хай там як, здається, що навіть у дев’ятнадцять років я відносив історію Фродо і його намагань позбутися Одного Великого Персня до другої категорії. То були пригоди купки пілігримів, більшість із яких походила з Британії, на тлі обрамлення, у якому вгадувалися елементи давньоскандинавської міфології. Мені сподобалася ідея подорожі – чесно кажучи, я був од неї у захваті, – але мене геть не цікавили ні Толкієнові витривалі сільські парубки (не те щоб вони мені не подобалися, навпаки), ні лісисті скандинавські пейзажі. Якби я спробував просуватися в цьому напрямку, то мене б неминуче спіткала невдача.

Тож я чекав. На початку 1970-х мені вже було двадцять два, і в бороді почали з’являтися перші пасма сивини (гадаю, це було якось пов’язано з тим, що я викурював по дві з половиною пачки «Пел-Мела» на день). Та навіть у двадцять два роки ти можеш дозволити собі чекати. У двадцять два час іще на твоєму боці, хоча той гидкий Патрульний вже поряд і розпитує про тебе сусідів.

А тоді якось, у майже порожньому кінотеатрі («Біжу» в Банґорі, штат Мен, якщо це має якесь значення), я подивився фільм режисера Серджіо Леоне. Називався він «Хороший, Поганий, Злий». Не минуло ще й половини стрічки, як я зрозумів, що хочу написати роман, у якому толкієнівський зміст пошуків пригод і чаклунства поєднувався б із леонівським майже до абсурду величавим обрамленням вестерну. Якщо ви дивилися цей ексцентричний вестерн по телевізору, то не зрозумієте, про що мені йдеться, – можете голосно репетувати про незгоду, але це правда. На екрані кінотеатру, через проектор із належними лінзами Panavision, «Хороший, Поганий, Злий» виглядає епічною сагою, що може змагатися з «Бен Гуром». Зріст Клінта Іствуда сягає п’яти метрів, кожна волосина шорсткої, мов дріт, щетини на його обличчі виступає вперед, наче молоде червоне дерево. Борозни навколо рота Лі ван Кліфа глибокі, немов каньйони, а на дні кожного з них міг би бути тонкохід (дивіться книгу «Маг і кристал»). Пустельні декорації простягаються аж до орбіти планети Нептун. А дуло кожного пістолета виглядає не меншим за тунель «Голанд».

Навіть більше, ніж тло, мені потрібне було відчуття епічного, апокаліптичного простору. Те, що Леоне ні біса не знав про географію Америки (за словами одного з персонажів, Чикаго – це десь поблизу Фенікса, штат Аризона), додало картині відчуття дивовижного зміщення у просторі. Сповнений ентузіазму (того штибу, на який, гадаю, здатна тільки молода людина), я хотів написати не просто товсту книжку, а найдовший масовий роман у історії людства. Мені це не вдалося, але я відчув, що старт непоганий. «Темна Вежа», томи один-сім, справді становить одну історію, і перші чотири книги тягнуть на понад дві тисячі сторінок у м’яких обкладинках. Останні три томи – це ще дві тисячі п’ятсот сторінок рукопису. Я не хочу сказати, що обсяг має якесь відношення до якості, а просто маю на увазі, що намагався написати епічну сагу, і певною мірою це в мене вийшло. Якби ви запитали мене, звідки таке бажання, я б не зміг відповісти. Можливо, частково це пояснюється тим, що так зростають американці: будуй найвище, копай найглибше, пиши найдовше. І це почухування потилиці, коли постає питання мотивації? Здається мені, це теж частина американського життя. Врешті-решт все закінчується тим, що ми кажемо: «На той час це здавалося не такою вже й поганою ідеєю».

 
3

Ще один аспект дев’ятнадцятиліття, якщо вас це потішить: як на мене, то це вік, у якому багато хто з нас застрягає (розумом та почуттями, якщо не фізично). Роки спливають, і одного дня ти дивишся у дзеркало зі справжнісіньким збентеженням. «Чому це в мене на обличчі такі зморшки? – дивуєшся ти. – Звідки це ідіотське пузце? Чорт, мені ж усього дев’ятнадцять!» Не надто оригінальна думка, але збентеження не стає від цього меншим.

Час сріблить твою бороду, час віднімає у тебе кидок у стрибку, і все це відбувається, поки ти вважаєш, дурнику, що він досі на твоєму боці. Логічній частині твого єства це добре відомо, але серце відмовляється у це вірити. Якщо тобі пощастить, той самий Патрульний, котрий оштрафував тебе за перевищення швидкості та надмірні розваги, піднесе тобі до носа нашатир. Щось подібне сталося й зі мною під кінець двадцятого століття. Сталося у подобі фургона «Плімут», що збив мене у придорожню канаву в моєму рідному місті.

Десь через три роки після того нещасного випадку я підписував книжки на презентації роману «Майже як бьюїк» у крамниці «Бордерс» у Дерборні, штат Мічиган. Коли підійшла черга одного хлопця, він сказав, що дуже-дуже радіє, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушує і відбиває охоту думати «Чого ти в біса не здох тоді?»)

«Я був зі своїм близьким другом, і раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами і почали наперебій говорити: «А як же Вежа, вона хилиться, падає, ооох, блін, він уже ніколи її не закінчить!»

Щось подібне спадало на думку й мені. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну Вежу в колективній уяві мільйонів читачів, я, можливо, несу відповідальність за її безпеку доти, доки читачам хочеться про неї читати. Це може тривати лише п’ять років, а може й п’ятсот – звідки мені знати? Схоже, що в романів фентезі, як поганих, так і хороших (навіть зараз хтось десь, імовірно, почитує «Вампіра Варні» чи «Монаха»), довге життя. Роландів захист Вежі полягає у тому, щоб спробувати відвернути загрозу од Променів, які її тримають. А мені (я збагнув це після аварії) доведеться зробити це, закінчивши історію про стрільця.

Під час тривалих пауз між написанням і публікацією перших чотирьох романів серії «Темна Вежа» я отримував сотні листів типу «як вам не соромно, це ви в усьому винні». У тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому (інакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцімто мені досі дев’ятнадцять) прийшов лист від вісімдесятидворічної бабці: «Не хочу діймати вас своїми турботами, АЛЕ!!! зараз дуже слаба». Бабуся повідала мені, що їй, мабуть, залишилося жити усього рік («од сили 14 місяців, у мене рак – пішли метастази»). Оскільки вона не сподівалася, що я спеціально для неї закінчу історію Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповім я їй, чим усе закінчиться. Від одного рядка у мене просто стислося серце (хоч і не досить сильно для того, щоб знову сісти за писання) – це була її обіцянка «не казати ні одній живій душі». За рік по тому, можливо, після нещасного випадку, внаслідок якого я опинився у лікарні, одна моя помічниця, Марша Діфіліппо, отримала листа від чоловіка, засудженого до страти в Техасі чи Флориді, котрий хотів знати те саме: чим усе закінчиться? (Він обіцяв забрати таємницю з собою в могилу, від чого моє тіло взялося сиротами.)

Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, – стислу версію подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такої можливості. Я просто не знав, як усе обернеться для стрільця та його друзів. Для того щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у голові короткий начерк, але потім згубив. (Та байдуже – мабуть, він усе одно не вартий був ані шеляга.) Все, що в мене залишалося, – кілька записів («Чусіт, чисіт, чосик, щось-щось-кошик» – так написано на одному із цих аркушів, який лежить у мене на столі, поки я пишу ці рядки). З часом, починаючи з липня дві тисячі першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо знав, що мені не дев’ятнадцять і мені не оминути жодного з тілесних ушкоджень, які можуть спіткати людину. Я розумів, що мені буде шістдесят, а може, навіть сімдесят. І хотів закінчити свою історію, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востаннє. Наміру зостатися в пам’яті людей із чимось на кшталт «Кентерберійських оповідань»1 та «Таємниць Едвіна Друда»2 в мене не було.

Результат – на краще це чи на гірше – лежить перед тобою, Постійний Читачу, незалежно від того, чи ти приступаєш до першого тому, чи готуєшся почати том п’ятий. Подобається це тобі чи ні, історія Роланда вже закінчена. Сподіваюся, ти отримаєш від неї насолоду.

Що ж до мене, то я відірвався на повну котушку.

Стівен Кінг
25 січня 2003 р.
19
СПОКУТА

Короткий зміст попередніх романів

«Загублена земля» – третій том довжелезного циклу під назвою «Темна Вежа». Джерелом натхнення і до певної міри взірцем цієї історії стала епічна поема Роберта Браунінґа «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».

У першому томі (його назва – «Шукач») розповідається про те, як Роланд, останній стрілець світу, що «зрушив з місця», переслідує й нарешті наздоганяє чоловіка в чорному – чаклуна на ймення Волтер, котрий прикидався другом Роландового батька в ті часи, коли в Серединному світі ще панувала єдність. Втім, наздогнати цього накладача заклять (він людина тільки наполовину) – це не кінцева мета Роланда, а лише чергова віха на шляху до могутньої й загадкової Темної Вежі, що стоїть на перетині часових потоків.

А власне, хто ж такий Роланд? Яким був його світ доти, доки не зрушив з місця? Що таке Вежа й чому він так прагне дістатися до неї? Цілісна картина нам не відома, є тільки уривки відповідей. Вочевидь, Роланд – це лицар, обов’язок якого полягає в тому, аби втримати на місці (а можливо, навіть відновити) світ, у спогадах Роланда «сповнений любові й світла». Втім, чи справді Роландові спогади відтворюють істинний стан речей у його світі – це ще під великим сумнівом.

Нам достеменно відомо, що він змушений був рано пройти випробування на дорослість, бо дізнався, що його мати стала коханкою Мартена, значно могутнішого за Волтера чаклуна. Ми знаємо, що це Мартен влаштував так, аби Роланд дізнався про зраду матері, сподіваючись, що хлопець не витримає випробування й змушений буде піти «на Захід», туди, де простягалася спустошена земля. І ми також знаємо, що Роланд, успішно склавши іспит, зруйнував усі Мартенові плани.

Ми також знаємо, що якимось дивним чином світ Роланда у своїй основі пов’язаний із нашим і час від часу між цими світами відкривається прохід.

На покинутому шляху для диліжансів, котрий тягнувся через усю пустелю, стояла придорожня станція. Там Роланд зустрів Джейка, хлопчика, який помер у нашому світі. Сталося це так: стоячи на розі вулиці в середині Мангеттену, Джейк дістав стусана й упав під колеса автомобіля, що наближався. Джейк Чемберз помер на асфальті під пильним поглядом чоловіка в чорному (Волтера), але прийшов до тями в Роландовому світі.

Перш ніж вони наздогнали чоловіка в чорному, Джейк помирає знову… і цього разу винуватцем його смерті стає стрілець. Вдруге поставши перед найболючішим вибором свого життя, Роланд вирішує принести в жертву свого символічного сина. Діставши можливість обирати між Вежею і хлопчиком, Роланд обирає Вежу. Останні слова, які промовляє Джейк до стрільця перед тим, як упасти в прірву: «Вперед. Цей світ не єдиний, існують інші».

І нарешті, протистояння між стрільцем і чоловіком у чорному відбувається на вкритій білим пилом голгофі зі зогнилими скелетами. Чоловік у чорному пророкує Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три дуже дивні карти – В’язня, Даму Тіней і Смерть («але не для тебе, стрільцю»).

Дія другого тому «Крізь час» починається на березі Західного моря невдовзі після того, як завершилося протистояння Роланда й Волтера. Змучений, стрілець прокидається серед ночі й бачить, що припливом на берег винесло зграю повзучих хижих потвор – омаромонстрів. Не встигнувши добутися межі, за яку ці істоти заходити бояться, Роланд втрачає від їхніх укусів два пальці правої руки. Отрута потвор проникає у його кров, і дорогою на північ уздовж берега Західного моря стрілець починає слабнути… можливо, смерть уже дихає йому в лице.

Дорогою йому трапляються троє дверей, що стоять просто на прибережному піску. Кожні двері відчиняються (для Роланда й лише для нього) у наш світ, в місто, де, як виявляється, жив Джейк. Прагнучи не тільки врятувати своє життя, але й видобути трійцю людей, що мусять супроводжувати його на шляху до Вежі, Роланд тричі потрапляє до Нью-Йорка на різних відрізках нашого часу.

В’язень – це Едді Дін, наркоман-героїнник із Нью-Йорка кінця 1980-х років. Переступивши поріг дверей на узбережжі моря в своєму світі, Роланд опиняється в свідомості Едді Діна тієї миті, коли літак Едді сідає в аеропорту Кеннеді. (Едді контрабандою перевозить кокаїн для чоловіка на ім’я Енріко Балазар.) Під час неприємної спільної пригоди Роланд розживається невеликою кількістю антибіотика і забирає Едді Діна до свого світу. Але наркоману Едді не надто до вподоби, коли з’ясовується, що його примусили потрапити до світу, де немає ширева (чи, як на те пішло, курей гриль).

Другі двері приводять Роланда до Дами Тіней. Її особистість роздвоєна – насправді в одному тілі співіснують дві жінки. Цього разу Роланд опиняється в Нью-Йорку на початку 1960-х років, у свідомості прикутої до інвалідного візка молодої активістки боротьби за захист громадянських прав Одетти Голмс. Деттою Волкер називає себе підступна й сповнена ненависті жінка, що ховається в глибині Одеттиної свідомості. Коли ця подвійна жінка примусово опиняється в світі Роланда, то наслідки цього для Едді й стрільця, котрий швидко втрачає рештки сили, виявляються неоднозначними. Одетта вважає, що все, що з нею відбувається, – це сон чи галюцинація. Детта, з її стократ брутальнішим і прямолінійним розумом, просто спрямовує всі свої зусилля на те, аби знищити Роланда й Едді, котрі здаються їй дияволами в білій плоті й справжніми катами.

Джек Морт, серійний вбивця, що його криють за собою треті двері (Нью-Йорк середини 1970-х), – це сама Смерть. І хоча ні Одетта Голмс, ні Детта Волкер ні сном, ні духом про це не відають, Морт уже двічі спричинився до великих змін у їхньому житті. Морт, чий modus operandi3 полягає в тому, щоб або штовхнути свою жертву, або скинути їй щось на голову згори, за час своєї шаленої (а втім, такої обережної) кар’єри вчинив з Одеттою і перше, і друге. Коли Одетта була дитиною, він скинув їй на голову цеглину, загнавши маленьку дівчинку в кому і принагідно посприявши народженню Детти Волкер, потаємної сестри Одетти. Мине багато років, і 1959 року Морт знову вигулькне на Одеттиному шляху. Цього разу він зіштовхне її просто під колеса поїзда метро на станції «Ґрінвіч-Вілідж». І знову Мортові не вдалося здійснити задумане, бо Одетта вижила, проте дорогою ціною: колеса поїзда відрізали їй ноги біля колін. Тільки присутність молодого лікаря-героя (а також, можливо, потворного, проте впертого духу Детти Волкер) рятує їй життя… чи, принаймні, так здаватиметься на перший погляд. Для Роланда ці взаємозв’язки свідчать про значно потужнішу силу, ніж простий збіг обставин. На його думку, це знову почали об’єднуватися колосальні сили, котрі обертаються довкола Темної Вежі.

 

Роланд дізнається, що Морт, можливо, є першопричиною іншої загадки, в якій криється згубний для розуму парадокс. Бо жертва, на яку полює Морт саме тоді, коли стрілець вступає в життя маніяка, – не хто інший, як Джейк, хлопчик, котрого Роланд зустрів на придорожній станції та загубив під горами. У Роланда ніколи не було жодних причин, аби сумніватися в розповіді Джейка про те, як він помер у нашому світі, чи допитуватися, хто був його вбивця. Авжеж, Волтер. Коли довкола місця, де, помираючи, лежав хлопчик, почала збиратися юрба, Джейк побачив чоловіка в рясі священика, і Роланд ані на мить не сумнівався, кого стосується цей опис.

Він і зараз у цьому впевнений. Так, Волтер, поза сумнівом, був там. Але що, як це Джек Морт, а зовсім не Волтер, штовхнув Джейка на проїжджу частину під колеса кадилака? Чи таке можливе? Роланд не може сказати напевне, але якщо це так, тоді де зараз Джейк? Мертвий? Живий?

Загублений десь у часі? І якщо Джейк Чемберз досі живе собі й хліб жує в своєму світі, в Мангеттені середини 70-х, то як так вийшло, що Роланд досі його пам’ятає?

Попри весь цей сумбурний і, цілком імовірно, небезпечний розвиток подій, перевірка дверей – і видобування трьох супутників – завершується для Роланда успішно. Едді Дін погоджується зайняти своє місце в світі Роланда, бо закохується в Даму Тіней. Ще двоє з Роландової трійці (Детта Волкер і Одетта Голмс) поєднуються в одну особу, що має риси характеру і Детти, і Одетти, – це відбувається, коли стрілець нарешті спромігся змусити їх визнати існування одна одної. Ця гібридна жінка здатна прийняти кохання Едді і відповісти на нього взаємністю. Так Одетта Сюзанна Голмс і Детта Сюзанна Волкер стають однією жінкою: Сюзанною Дін.

Джек Морт конає під колесами славетного поїзда «А» на тій самій станції метро, де п’ятнадцять чи шістнадцять років тому відтяло ноги Одетті. Його смерть – не надто велика втрата.

І ось, уперше за всі незліченні роки, Роланд із Ґілеаду шукає Темну Вежу не сам. Місця Катберта й Алана, його супутників із далекого минулого, тепер посідають Едді й Сюзанна… втім, стрілець схильний бути не надто добрим другом. Навіть дуже поганим другом.

В «Загубленій землі» історія цих трьох мандрівників, що бредуть Серединним світом, продовжується через кілька місяців після протистояння біля останніх дверей на узбережжі. Вони вже просунулися на добрий шмат шляху в глиб материка. Відпочинок закінчується, і починається пора навчання. Сюзанна вчиться стріляти… Едді – різьбити… а стрілець дізнається, які почуття виникають, коли людина божеволіє, помалу, крок за кроком втрачаючи розум.

(Забігаючи наперед, зроблю одне уточнення: мої читачі з Нью-Йорка помітять, що я досить-таки вільно повівся з географією міста. Маю надію, що мені це пробачать.)

1«Кентерберійські оповідання» – незакінчена збірка прозових і віршованих оповідок, написаних Джефрі Чосером у ХІV столітті. – Тут і далі прим. пер.
2«Таємниці Едвіна Друда» – детективний роман Чарльза Діккенса, який письменник не встиг закінчити, бо його спіткала смерть.
3Modus operandi – спосіб дії (лат.).
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33 
Рейтинг@Mail.ru