Стрілець

Стивен Кинг
Стрілець

VI

Скрутивши у пітьмі цигарки, він запалив їх і простягнув одну з них їй. Кімната напахтилася її парфумами – зворушливим ароматом свіжого бузку. Але дух пустелі домінував. Він зрозумів, що боїться пустелі, яка стелеться попереду.

– Його ім’я Норт, – сказала вона. Різкі нотки з голосу не зникли. – Просто Норт. Він помер.

Стрілець чекав.

– Його торкнулася рука Бога.

– Я ніколи Його не бачив, – відказав стрілець.

– Він був тут з незапам’ятних часів – ну, Норт, а не Бог. – Вона нервово розсміялася в темряві. – Якийсь час вивозив лайно. Потім почав пити. Нюхати траву. Потім курити її. Діти ходили за ним зграйками і цькували його псами. Він носив старі зелені штани, від них дуже тхнуло. Розумієш?

– Так.

– Він почав жувати її. Наприкінці вже просто сидів там і нічого не їв. Може, йому ввижалося, що він король. Діти – його блазні, а собаки – принци.

– Так.

– Він помер просто перед дверима цього шинку, – розповідала далі вона. – Пришкандибав, цокаючи підборами по дошках тротуару, – його чоботи не зношувалися, то були солдатські чоботи, він знайшов їх на старій залізничній станції, – а за ним вервечкою тяглися діти й собаки. У нього був такий вигляд, наче кілька старих дротяних вішалок для одягу переплелися між собою. У його очах горів пекельний вогонь, а він тільки шкірив зуби… діти вирізають такі усмішки на гострокоренях і гарбузах напередодні свята Жнив. Від нього тхнуло брудом, гноєм і травою. Патьоки слини стікали з кутиків рота, як зелена кров. По-моєму, він хотів зайти й послухати, як Шеб грає на піаніно. І просто на порозі став і задрав голову. Я його бачила, і чомусь мені здалося, що він чує звуки коліс диліжанса, хоча за розкладом його не мало бути. А тоді його знудило, і блювота була чорна, змішана з кров’ю, цілою калюжею крові. Блювота лилася крізь той вищир, як вода з каналізації – в решітку. Сморід стояв такий, що очамріти можна. Він підняв руки і просто перекинувся. От і все. Здох у власному блювотинні, шкірячи зуби.

– Нічогенька історія.

– О, так, спасибі, сей. Це місце таке класне.

Вона тремтіла. Надворі, не перестаючи, завивав буревій, і бахкання дверей на вітрі долинало десь здалеку, наче звук, почутий крізь сон. У стінах шкряботіли миші. Стрілець тут же подумав, що це, мабуть, єдиний заклад у містечку, достатньо заможний, аби прогодувати мишей. Він поклав руку на живіт жінці, і вона сіпнулася від несподіванки, але потім розслабилася.

– Чоловік у чорному, – нагадав він.

– Тобі неодмінно треба взяти своє, га? Не міг просто трахнути мене і заснути.

– Я мушу взяти своє.

– Гаразд. Я тобі розповім. – Ухопивши його руку обома долонями, вона почала свою оповідь.

VII

Він з’явився надвечір того дня, коли помер Норт. Вітер розійшовся не на жарт: змітав верхній шар ґрунту, люто жбурлявся шматками гравію і вирваними з коренем стеблами кукурудзи. Джубал Кенерлі замкнув стайню, інші нечисленні крамарі наглухо зачинили віконниці й закріпили їх дошками. Небо було кольору жовтавого давнього сиру, і хмари по ньому летіли так швидко, наче стрімголов тікали від чогось жаского, що побачили в просторах пустелі, які проминули зовсім недавно.

Переслідуваний стрільцем приїхав на тряскій кінній таратайці. Брезент, натягнутий над підстилкою, брижився на вітрі. На обличчі чоловіка застигла широченна, наче привітальна, усмішка. Люди стежили за тим, як він наближається, і старий Кенерлі, що лежав біля вікна з пляшкою в одній руці й м’якою гарячою плоттю груді своєї середульшої дочки – в другій, вирішив, що не відчинятиме, якщо раптом цей чолов’яга постукає у двері.

Але чоловік у чорному, не спиняючи гнідого, впряженого в таратайку, проїхав далі. Крутячись, колеса здіймали пінну куряву, яку з готовністю підхоплював вітер. Можливо, він був священиком чи монахом. Вбрання його складалося із запорошеної чорної сутани з широким каптуром на голові, який приховував риси обличчя, але ніяк не міг замаскувати тієї жахливої задоволеної усмішки. Поли сутани здіймалися й тріпотіли. З-під одягу виглядали масивні чоботи з пряжками і квадратними носаками.

Зупинившись перед салуном Шеба, він припнув коня, і той слухняно опустив голову й почав форкати в землю. Обійшовши шарабан, чоловік відв’язав один край брезентового полотнища, дістав обшарпану сідельну сумку, перекинув її через плече і ввійшов у двері салуна.

Еліс він зацікавив одразу, а от інші його появи не помітили. Постійні відвідувачі на той час уже були п’яні, як чіп. Шеб грав реґтайм до методистських гімнів, а посивілі гультяї, яких негода й бажання якнайшвидше пом’янути Норта загнали до шинку раніше, ніж зазвичай, уже наспівалися до хрипу в горлі. П’яний у дим Шеб, якого дурманила й водночас заводила згадка про те, що сам він і досі живий, бив по клавішах із гарячковим поспіхом: його пальці злітали й опускалися у блискавичному темпі, ніби човники ткацького верстата.

Голоси зливалися в хор, який вищав і лементував на різні лади, але був не в змозі перемогти вітер, хіба що кинути йому виклик. У кутку Захарій, закинувши спідницю Емі Фелдон їй на голову, виводив у неї на колінах магічні формули Жнив. Кілька інших жінок переходили з рук у руки. Усі вони, здавалося, перебували у гарячковому стані збудження, однак тьмяне світло бурі, що просочувалося крізь двері, схожі на кажанячі крила, наче знущалося з них.

Норта поклали на двох столах, зіставлених разом, посеред залу. Його солдатські чоботи стирчали в різні боки у формі містичної літери V. Щелепа відвисла, рот розкрився у в’ялій усмішці, хоча очі йому хтось закрив і поклав на них металеві кружальця. У складених на грудях руках стримів жмутик чортового зілля. Мрець нестерпно смердів.

Чоловік у чорному відкинув каптура і підійшов до шинкваса. Еліс спостерігала за ним із двоїстим відчуттям – тривогою та знайомим хтивим потягом, що зачаївся в ній, чекаючи нагоди. Жодних ознак приналежності до духовного сану не було, хоча саме по собі це ще нічого не означало.

– Віскі, – промовив він м’яким і приємним голосом. – Хорошого віскі, крихітко.

Вона полізла під прилавок і дістала пляшку «Стар». Під виглядом найкращого вона могла втелющити йому місцевого самогону, але не зробила цього. Поки Еллі наливала віскі у склянку, чоловік у чорному невідривно спостерігав за нею своїми величезними сяючими очима. Але визначити їхній колір вона не могла, бо пітьма згустилася надто сильно. Її потяг подужчав. Крики й верески позаду не стихали ні на секунду. Шеб, цей нікчемний кастрат, грав пісню про солдат-християн, і хтось переконав тітоньку Мілл заспівати. Її неоковирний, спотворений голос пробивався крізь гамір, наче тупа сокира – крізь мозок теляти.

– Агов, Еллі!

Вона пішла прийняти замовлення, ображена на незнайомця через його мовчання. А ще її дратували його безбарвні очі та власне лоно, що ніяк не втихомирювалося. Її лякали ці примхи, бо ж вони були вибагливими й безконтрольними. А ще могли сигналізувати про прихід старості – стану, який у Таллі тривав недовго й був таким же безрадісним, що й захід сонця взимку.

Вона цідила пиво, поки бочка не спорожніла, а потім відкупорила іншу. У такій справі до Шеба краще не звертатися. Він би прибіг охоче, як шолудивий пес (яким він і був), і закінчилося б усе тим, що він або відрубав собі пальці, або розляпав пиво скрізь. Погляд незнайомця увесь цей час був прикутий до неї – вона це відчувала.

– Немов бджіл у вулику, – сказав він, коли вона повернулася до бару. Своєї склянки він не торкався, а просто перекочував між долонями, щоби нагріти.

– Поминки, – відповіла Еліс.

– Я помітив покійного.

– Це ханиги. – На неї зненацька накотила хвиля ненависті. – Усі вони алкаші.

– Це їх заводить. Він мертвий. Вони – ні.

– За життя він був для них блазнем, посміховиськом. Несправедливо, що вони й зараз із нього кепкують. Це… – Вона замовкла, не в силах висловити, що це було і як це було непристойно.

– Травоїдник?

– Так! А що йому ще залишалося?

Її тон був звинувачувальним, але чоловік не опустив очей, і Еліс відчула, як кров шугонула їй в обличчя.

– Вибачте. Ви священик? Мабуть, вам це гидко чути.

– Я не священик, і мені не гидко. – Він одним ковтком, навіть не скривившись, перехилив склянку з віскі. – Ще одну порцію, будь ласка. Ще одну з любов’ю, як кажуть у сусідньому світі.

Вона гадки не мала, що б це могло означати, а спитати боялася.

– Спочатку я маю побачити колір вашої монети. Вибачайте.

– Не варто вибачатися.

Він поклав на прилавок грубо оброблену срібну монету, товщу з одного боку, тоншу – з другого, й Еліс повторила ті ж самі слова, що й пізніше стрільцеві:

– У мене нема здачі.

Він похитав головою, відмовляючись, і з відсутнім виглядом спостерігав, як вона наливає вдруге.

– Ви у нас проїздом? – спитала вона.

Він довго не відповідав, і вона збиралася повторити питання, але він нетерпляче хитнув головою.

– Давайте без банальностей. Тут смерть.

Ображена й здивована, вона сахнулася, і першою думкою було те, що він збрехав їй про свій духовний сан, аби перевірити.

– Ти була до нього небайдужа, – категорично заявив він. – Хіба ні?

– До кого? До Норта? – Вона розсміялася, вдаючи роздратування, аби приховати своє спантеличення. – Гадаю, вам ліпше…

– У тебе добре серце, але ти трохи налякана, – провадив він далі, – а Норт підсів на зілля, зазираючи в пекло з чорного ходу. А тепер онде він, і навіть ті двері перед його носом із грюкотом зачинилися, і ти гадаєш, що їх відчинять тільки тоді, коли для тебе настане час увійти, правда ж?

– Ви що, п’яний?

– Мисту Нортон, він муертвий, – проспівав чоловік у чорному із сарказмом, трохи перекручуючи слова. – Мертвий, як і всі. Мертвий, як ти чи будь-хто інший.

– Забирайтесь звідси. – Вона відчула, як у ній народжується хвиля боязкої відрази, але внизу живота й досі розливалося тепло від бажання.

 

– Все гаразд, – тихо мовив він. – Все добре. Зачекай. Просто зачекай.

Очі були сині. У голові їй одразу просвітліло, наче після зілля.

– Мертвий, як будь-хто, – повторив він. – Розумієш?

Вона тупо кивнула, і він розсміявся уголос – той сміх був приємним, сильним, чистим, від такого паморочиться в головах. Він різко розвернувся і став до них обличчям, зненацька опинившись у центрі уваги. Тітонька Мілл запнулася й замовкла, залишивши надтріснуту високу ноту стікати кров’ю в повітрі. Шеб збився з ритму й перестав грати. Усі вони з тривогою дивилися на незнайомця. Надворі вітер жбурляв жмені піску об стіни будівлі.

Мовчання тягнулося нескінченно. Їй перехопило дух. Еліс опустила очі й побачила, що міцно притискає обидві долоні до низу живота під шинквасом. Усі люди дивилися на чоловіка в чорному, а він – на них. А потім він знову зайшовся сміхом, сильним, грудним, невідпорним. Але бажання розсміятися слідом за ним ні в кого не виникло.

– Я покажу вам диво! – закричав він до них, але вони тільки мовчки спостерігали, як слухняні діти, яких узяли подивитися на фокусника, та запізно: вони виросли і не вірять у його магію.

Чоловік у чорному стрибнув уперед, та так стрімко, що тітонька Мілл відсахнулася. Він люто вишкірив зуби і ляснув її по великому череву. Вона мимоволі коротко гикнула, і чоловік у чорному відкинув голову.

– Так краще, правда ж?

Тітонька Мілл знову гикнула, раптом розридалася і, не розбираючи дороги, стрімголов кинулася геть, надвір. Інші мовчки спостерігали, як вона тікає. Починалася буря. Тіні, наздоганяючи одна одну, здіймалися й опадали на тлі білої кругової панорами небесного склепіння. Чоловік біля піаніно, забувши, що тримає в руці пиво, зарюмсав.

Чоловік у чорному став над Нортом, усміхаючись до нього. Знадвору долинало пронизливе завивання й гудіння вітру. Щось велике вдарилося об стіну будинку так сильно, аж затрясся весь шинок, і рикошетом відскочило геть. Один із чоловіків, що ниділи в барі, зірвався з місця й великими гротескними кроками почухрав шукати собі тихішої місцини. У небі гуркотів грім, наче в якогось божества стався напад кашлю.

– Гаразд! – вишкірився чоловік у чорному. – Почнемо!

Ретельно прицілюючись, він почав плювати Нортові в обличчя. Слина блищала на лобі покійного й перлинами скочувалася вниз із кінчика гачкуватого носа.

Руки Еліс під шинквасом запрацювали швидше.

Шеб, як селюк, голосно розреготався, сміх зігнув його навпіл. А потім він почав кашляти, випльовуючи слиз, величезні липкі шматки слизу. Чоловік у чорному схвально засміявся й гепнув його кулаком по спині. Шеб усміхнувся, зблиснувши золотим зубом.

Дехто з присутніх утік. Інші ж нещільним кільцем оточили Норта. Його обличчя і складчасті зморшки на шиї та верхній частині грудей блищали від рідини, такої цінної у цій посушливій країні. І раптом, наче за командою, дощ зі слини перестав падати. Чулося тільки нерівне, важке дихання.

Зненацька чоловік у чорному стрімко кинувся через тіло покійного вперед, описавши ідеальну дугу. Гарну, як сплеск води. Він приземлився на руки, зробив переверт, став на ноги (крива усмішка ні на мить не сходила з його обличчя) і знову перескочив через труп. Один із глядачів у нестямі почав плескати в долоні й раптом відсахнувся, його очі затуманилися від невимовного переляку. Затуливши рота рукою, він рушив до дверей.

Коли чоловік у чорному виконав свій акробатичний трюк утретє, Норт поворухнувся.

Натовпом глядачів пройшла хвиля приглушеного бурмотіння, а потім знову запанувала тиша. Чоловік у чорному задер голову й завив. Він усотував у легені повітря, груди здіймалися й опускалися в швидкому частому ритмі. Переверти набирали темп: він переливався через Нортове тіло, наче вода з однієї посудини до іншої і знову назад. У залі стояла мертва тиша: тільки неймовірно скрипучий шум його дихання і шквал буревію за стінами, що невпинно наростав.

Нарешті настала мить, коли Норт зробив глибокий сухий вдих. Його руки почали рухатися, пальці безцільно барабанили по поверхні столу. Шеб заверещав і втік. Слідом за ним знялася і якась жінка – тільки накидка замайоріла за спиною.

Чоловік у чорному зробив переверт, другий, третій. Зараз тіло на столі вібрувало: тремтіло, стукало, звивалося в конвульсіях, наче велика, але в сутності своїй позбавлена життя лялька, всередині якої сховано гігантських розмірів годинниковий механізм. Задушливими хвилями накочував cморід гниття, екскрементів, розкладу. Врешті настала мить, коли Нортові очі розплющилися.

Еллі відчула, як занімілі ноги самі швидко-швидко несуть її назад. Вдарилася об дзеркало, воно захиталося, і її охопила сліпа паніка. Наступної миті вона зірвалася з місця й майнула стрілою геть.

– Ось твоє диво! – тяжко дихаючи, крикнув чоловік у чорному їй навздогін. – Ти його одержала. Тепер можеш спати спокійно. Навіть це не є невідворотним. Хоча це… так… чорт забирай… смішно! – І він знову розреготався.

Еллі що було духу стрімко піднімалася сходами нагору, і сміх долинав до неї дедалі слабше й слабше, але вона бігла, не зупиняючись ні на мить, аж поки не зачинила за собою на засув двері, що вели до трьох кімнат над баром.

Присівши навпочіпки під дверима й розхитуючись вперед-назад, вона почала хихотіти. Звук ставав усе вищим і вищим, поки не переріс у істеричне голосіння, що злилося з завиванням вітру. У її вухах усе ще лунав звук, що супроводжував Нортове повернення до життя, – з таким звуком кулаки всліпу молотять по кришці труни. Які думки, міркувала вона, могли ще залишитися в його воскреслій голові? Що він бачив, поки був мертвий? Що він пам’ятає? Чи розповість? Невже там, унизу, чигають таємниці могили? І найжахливішим, на її думку, було те, що якась частина її єства хотіла мати відповідь на всі ці питання.

Унизу Норт байдуже вийшов у бурхливу негоду, аби нарвати зілля. Чоловік у чорному, єдиний господар бару в цю мить, мабуть, дивився, як він іде, і, певно, все ще криво всміхався.

Коли ввечері вона змусила себе спуститися вниз, тримаючи ліхтаря в одній руці й важезне поліно – у другій, чоловіка в чорному вже не було. Як і його шарабана. Але Норт був у залі: сидів за столиком поблизу дверей так, наче ніколи не помирав. Від нього й досі тхнуло зіллям, але не так сильно, як вона очікувала.

Він подивився на неї знизу вгору й розгублено посміхнувся.

– Привіт, Еллі.

– Привіт, Норте. – Вона поклала поліно на підлогу й почала запалювати лампи, побоюючись повертатися до нього спиною.

– Мене торкнулася рука Бога, – сказав він після паузи. – Я більше не помру. Він так сказав. Пообіцяв мені.

– Я страшенно за тебе тішуся. – Скіпка випала з тремтячих пальців, і Еллі підняла її.

– Хотів би я кинути жувати зілля, – сказав він. – Воно мені вже не подобається. Не годиться людині, якої торкнулася рука Бога, жувати зілля.

– Тоді чому ти не покінчиш із цим?

Роздратування спонукало її знову сприймати його як людину, а не потойбічне диво. Перед нею сидів досить сумний на вигляд напівобдовбаний тип, присоромлений і зневажений. Такого вона вже не боялася.

– У мене ломка, – зізнався він. – І я хочу цього. Я не можу покинути. Еллі, ти завжди була до мене добра… – Він почав рюмсати. – Я навіть перестати всцикатися не можу. Що я таке? Що я?

Вона підійшла до столу й застигла в нерішучості.

– Він же міг зробити так, аби я не хотів, – сказав Норт крізь сльози. – Він міг таке зробити, якщо вже зробив мене живим. Я не скаржуся… я не хочу скаржитися… – Він із зацькованим виглядом озирнувся навколо й прошепотів: – Він уразить мене блискавкою на смерть, якщо я жалітимуся.

– Певно, це жарт. Почуття гумору в нього точно є.

Норт витягнув із-за пазухи свого капшука й дістав звідти пригорщу зілля. Еллі бездумно вдарила його по руці, вибивши траву, і тут же, злякавшись, відсмикнула руку.

– Я нічого не можу вдіяти, Еллі, – сказав він і скрюченими пальцями поліз до капшука.

Вона могла спинити його, але не стала цього робити, натомість повернулася до запалювання ламп, почуваючись втомленою, хоча вечір ще ледве почався. Але того вечора так ніхто й не прийшов, окрім старого Кенерлі, який усе пропустив. Та він не надто здивувався, уздрівши Норта: напевно, йому вже хтось розповів, що сталося. Кенерлі замовив собі пива, спитав, де Шеб, і облапав її.

Пізніше до неї підійшов Норт і дрижачою, без-права-на-життя рукою простягнув якийсь складений папірець.

– Ледь не забув, – сказав він. – Він залишив тобі оце. Якби я забув, він би повернувся й прикінчив мене, це точно.

Папір був дорогий: предмет розкошів, із яким і поводитися слід відповідно, – але тримати в руках цей аркуш їй не подобалося. Мимоволі виникало враження, що він важкий і брудний. Напис на ньому (лише одне слово) промовляв:

Еллі

– Звідки йому відоме моє ім’я? – спитала вона Норта, але той тільки головою похитав.

Розгорнувши, вона прочитала:

Ти хочеш знати, що таке Смерть. Я залишив йому слово. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ. Вимовиш це слово – і його пам’ять відкриється. Він розповість тобі, що лежить там, у потойбіччі. Розкаже, що бачив.

Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Дізнавшись про все, ти збожеволієш.

Але рано чи пізно ти все-таки спитаєш.

Ти нічого не зможеш із цим вдіяти.

Гарного тобі дня!

Волтер О’Дим

P. S. Це слово – ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Ти спробуєш його забути, але рано чи пізно воно вилетить із твого рота, як блювотиння.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ.

Так – о Господи, – вона знала, що зробить це. Це слово вже бриніло в неї на губах. Дев’ятнадцять, – скаже вона, – слухай, Норте: дев’ятнадцять. І перед нею розкриються всі таємниці Смерті та потойбіччя.

Рано чи пізно ти спитаєш.

Наступного дня все йшло майже своїм звичаєм, от тільки діти більше не бігали за Нортом. Але через день цькування відновилося. Життя повторно ввійшло в свою приємну колію. Діти разом позбирали вирвані з корінням стебла кукурудзи й за тиждень після воскресіння Норта спалили їх посеред вулиці. Миттєво спалахнув яскравий вогонь, і майже всі завсідники бару, мов метелики, висипали чи виповзли надвір подивитися, як він горить. Вони справляли враження первісних людей. Їхні обличчя наче ширяли між полум’ям і холодним сліпучо-білим сяйвом небес. Дивлячись на них, Еллі раптом відчула, як її душу пройняв гострий біль відчаю через безвихідь ситуації, у якій опинився цей світ. Розлад і розбрат. У центрі більше не залишилося клею. Щось десь руйнується, і коли воно впаде, то настане кінець усьому. А вона ніколи не бачила океану, та вже й не побачить.

– Якби ж то я мала хоробрість, – пробурмотіла вона. – Якби в мене була мужність, рішучість…

На звук її голосу Норт підвів голову й тупо посміхнувся їй – прямісінько з пекла. Справді, мужності в неї не було. Тільки шинок та шрам. І слово. Воно борсалося за її міцно стуленими вустами, шукало виходу. А що як вона покличе його до себе і, знемагаючи від смороду, підсунеться поближче? А що як вона прошепоче це слово у восковий отвір, який він називає вухом? Вираз його очей зміниться. Вони стануть його очима – очима чоловіка в сутані. А потім Норт розповість, що бачив у Країні Смерті, яка лежить далеко від землі й хробаків.

Я ніколи не скажу йому цього слова.

Але чоловік, який оживив Норта й лишив їй записку – зоставив слово, наче заряджений пістолет, котрий вона колись піднесе до скроні, – був краще обізнаний.

Дев’ятнадцять – ключ до таємниці.

Дев’ятнадцять – це сама таємниця.

Вона спіймала себе на тому, що виводить 19 у розлитій на шинквасі калюжці, але, помітивши, що Норт дивиться на неї, миттю відправила її рукою в небуття.

Багаття швидко догоріло, і клієнти повернулися в зал. Вона почала накачуватися віскі «Стар» і опівночі вже була п’яна в дим.

1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 
Рейтинг@Mail.ru