Litres Baner
Вірші з поду (збірник)

Петро Мідянка
Вірші з поду (збірник)

ОЧІ ЖАННИ САМАРІ

 
33…, 33…, 33…, 33…
Відіпхну хну,
Розстебни кольором душу.
Натурщиця – то вторинно
33…, 33…, 33…, 33…
Рогівка очей…
А в мене окулярів рогівка…
А я в феєрії твоїх очей
Козі зіниць, коло вій присівши
Але 33…33…33…33…
 
 
Та це 100 й пан Огюст,
Жанно, закрий свої очі від моїх поганих…
Лиш в коханої. Очі такі ще
Дорідні знайду в
21…, 21…, 21…, 21…
 

БЕСІДА ЗІ САМАРЯНКОЮ

 
Єдина біблійна натурщиня над
Моїм столом…
Мимо долі своєї проведу тебе.
Засичить сварка жіноча опівнічним селом,
З одного ребра – на дванадцять ребер.
Самарянко моя, де ти зараз є,
В травневому небі планерять кажани.
З ким поділим натруджене серце моє,
Самарянко, скажи, самарянко, скажи.
 

ГАЗЕТНИЙ КІОСК

 
Ми тут грозу лиху перечекали,
Купили вишень ранніх
І їмо.
Ликера Полусмакова.
То десь читали
Афішку мокру з давнього кіно.
 
 
І жінка-таїна, чужа така, зухвала,
От з дозволу проголосить тост
В периферії інтелектуали
То само допит, мука і склероз.
 
 
Село – кіоск, новини і химери…
Розумно кокетує, хилить вбік…
Чим
Не Шевченкова, теперішня Ликера,
Категорично думає про світ.
 
 
Лямур, амора – бабські пересуди.
Поезія… се божевілля, звих.
Йдуть до кіоска бройгелівські люди.
Але чомусь обходишся без них.
 

«ЛЯЖЕ ОСІНЬ В БІЛУ ДОМОВИНУ»

Михайло Носа


 
Ляже осінь в білу домовину,
Самовбивця-осінь – явору на спину.
Поклади нa плечі, не закрий обличчя
Най запахне хмелем в мене на опліччі.
Зведениця-осінь любаси заплачуть,
Сіпаються губи зовсім вже дівочі,
Стогне олень стогне, сам та без любові.
Нащо то, Мигалю, такий жаль великий
Нині світ за любку є небез’язикий.
Нині проти любки, завтра – проти друга…
Скотиться в Тересву поосіння туга.
Ой, дай не дай закрити оленячі вічка,
Бо в моїй оселі запалає свічка.
Та Мигалю, та Мигалю, гей Михайле, «дину»
Чому осінь не спалили, закопали в глину,
Чому лиш не лишили білу домовину.
 

РЕМІНІСЦЕНЦІЯ НА ПЕРШУ АКВАРЕЛЬ Ф. Манайла
«ГУЦУЛКА З БЕСАГАМИ»

 
Ясіня-Керешмезо. Станційна таблиця.
Вода прямо з Тиси у склянці густа.
На лавиці п’яна сопе головниця,
Невелика чекальня ще засвіт – пуста.
При вході жандарм марширує зухвало,
Пантрує порядок – порядку катма.
Розбійницю в присілку вчора не взяли,
З увиванцю здригалась Чмілева корчма.
Ще й цей тут малює, з приїжджого люду,
Ту бідачу, що носить червоний сердак.
Вернулася з Хуста учора, із суду…
Потрібний був пенгев бодай на квасняк.
Синета над обрієм горем підбита.
І зрання ти в студень зайшов до колін…
У Струмківській церкві – ранкова молитва;
На станції лайка мадярська, проклін.
Твій народ проклинають, тяжка в тебе гадка:
«Нічого-то, ніщо, нищий зайда-нехлюй…»
Неложно народ свій шануй і малюй!
 
 
Бойкині мої горді, капелюшки повстяні.
Червона полива букових лісів.
Обрізані коси бойкинь осяяні…
Куди ж до дівоцьких тяжких голосінь!
 
 
За тугою косою чи то пак за красою.
Розкуйовджені пасма. Жива омела.
І натужне гудіння осіннього рою.
Ворушаться у смужку осині тіла.
 

ГРАВЮРА «АВТОПОРТРЕТ ІЗ ЗОШИТАМИ»

 
Листи тужили й важчали… Писались
І листя відбулось. Нічого не було.
І песіми нічними голосами
Підполонинське повнилось село.
І демонів поверження збулося!
А завтра… завтра – черговий трюїзм.
Ця дика дебря. Пересічна осінь,
Немов людина, що не має сліз.
Та що чекати? Знову безгоміння?
Чи ті ж нічні собачі голоси?
Живу собі. Коли б прийшло уміння
Порозуміть незаймані ліси.
 

СТАРА ПИВНИЦЯ ПЕРЕД ПРОВЕСНОЮ

 
Фіолетові прапорці пролісків у чагарничі.
В калюжах, холоднуватих калюжах
Давно не ремонтована сільська вулиця.
 
 
Пробуджується березнем
Звільнена від снігу земля на осонні.
Звичайно, не скоро на пивничні двері
Прилетять метелики…
Звичайно, не скоро з’являться
Тюльпанові голівки, наче жарини.
Зате в старій замшілій пивниці
Нинішнім паростом тогорічна картопля.
Віконечко для сонця не заґратоване.
І дрімає вона – повна статків.
І не зяє, не віддає порожнечею.
А були весни, що її зовсім не відчиняли.
Були весни, що шукали квасольку в шпаринах,
Коли не було що їсти.
І пивниця німо страждала від пустоти,
Страждала на провесні
Стара добра пивниця батька.
Одухотворена паростком, запахом
Була провесною, життям…
 

РЕТРОСПЕКТИВА

 
О, скільки ти набачився мармиз —
Явити здатні міць, а то і силу.
Тще сякий-такий волюнтаризм
Чавили, наче п’явку пустотілу.
 
 
А чи уздріти жадане Лице?
Чи то фантом пустий старого Рея?
А мо, з кемаля золоте перце
Якась моя душевна панацея?!
Та біла окидь впала на ліси,
В річках стрімких померзли чорні снасті.
До крові губи ніжні прокуси,
Бо не сьогодні розпочаті страсті!
 

ТРАВНЕВИЙ БЛЮЗ – 1

 
Ні міста, ні вулиці, задиристих дзвінків,
Ні пішоходів, ні мого нерозуміння.
Є тільки дощ та цокання підків,
Є лишень полотно й папір. Невміння…
 
 
Моє, мадам, невміння, лиш моє.
Поквапно пнутися і задирати носа.
Най буде дощ! Най буде все, що є!
І ця весна, мадам, простоволоса.
 
 
Ні фірманів, ні бричок, ні таксі,
Ані в квітах рожевих твого передмістя.
Є світ і ми. І це належить всім.
Ще є весна, як і дощ пречистий.
 
 
Моя весна й мовчок. І вулиця моя.
Над виноградиками світла неба рампа.
Туди, мадам, несе нас течія.
Програємо – то в мене буде травма.
 

ТРАВНЕВИЙ БЛЮЗ – 2

 
І знов мигдаль в поштовому дворі,
І тупість збаламученого травня,
Мигдаль цвіте, як заверну за ріг.
Осудження помилка непоправна.
 
 
Чарівність тиха надтисянських міст,
Її б мені повсюдно, за собою.
Але ж у мене «ланцюговий міст»,
Дорога мостом повела до болю.
 
 
Але ж у мене темні чагарі,
Нема дворів вузеньких з мигдалями.
І ці охристі флігельки старі…
Не взяти їх ніж мені до тями.
 
 
Я вибрав гори, а вони – мене,
Обрав я вірші та квітучий терен.
В дорозі терен, звісно, не мине,
Нікого з нас, та хто у тім не певен?
 

ОКСАНІ СМЕРЕЦІ

 
Пишу тобі вірша, як Дельвіг, в альбом,
Яка ти, шляхетна панянко, чужа.
У місті аншлаги стоять за вином,
За обрій посунулася червня межа.
 
 
Стурбовані в небі літають стрижі,
А ти старосвітська, якась не своя.
Дивися на пташі швидкі віражі,
А я запустивсь, занехаявся я.
 
 
І нема каліграфії, ні весни, ні зими.
Старовинні гекзаметри… в мене їх нема.
Лиш тяжкі оберемки чоловічих рим,
Ти – жіноча рима межи них сама.
 

ДІМ НА ОКРАЇНІ МІСТЕЧКА

 
Я зумисне пройшов ту вуличку,
Де тісненька лікарня.
Іграшкова лікаренька рудувата,
хворі зі запаленими повіками
 
 
Благально очікують рідних.
Ти прогулюєшся мимо огорожі
Зі стрижених грабів,
Милуєшся цвітінням верби,
Коли в шибах лікарні
Гасне останній промінь.
І ті шиби вкриваються
Фіранками з роси,
Бо надворі густо сутеніє —
Од Тиси до тебе, до будинку
Струменить прохолода.
 

«ЛИКИ» НА ВОЗДВИЖЕНИЯ Ч.Х. П.М. Ск.

 
О Петрос Скунць – в поезії релікт!
Бар «Едельвейс», тераса «Верховини»
В тенетах пліток і дешевих клік:
На полонинах плачуть муедзини!
 
 
А підмаренники? Оті собі живуть,
Гниють церков підточені каркаси.
Вся молода поезія – манкурт!
На гонорар із каси й вихиляси…
 
 
О Петрос Скунць, це Петроська гора,
Фітоценоз у тінях резервату!
 Котрому ще вандалові пора
«Розрив-травою» розпалити ватру?!
 

Р.І.М.

 
Степан Сабол, як Семенко – модерн.
Поміж Саболом, мною – бийте клиня!
Боготворять всі вірш «До Анни Керн»,
А я кажу: «Усьо ото лупина…»
Бо всевидящий чорний переляк
Воліє ігрища й забави обминути.
Прийди з Кальварії, о Фері Потушняк,
До нас, і скажем:
«Ми не Брути»[1]
 

М.М.

 
О брате Дионизію, наш чин
Жде рішенця, як боже одкровення.
Собатин, Перечин і Карачин —
Це антропоніми, топоніми, наймення?!
Що наговоримо замкнувшись у ванькир,
Розкурим ладан, візьмемось за мирро?
На гробівцях вкраїнських Валентир
Спокійно шкребе «Веке рогаїге»[2]
 

ЗНАЙОМИЙ ДІМ

 
В будинку Вінара – зелений оксамит;
Його подвір’я мощено доладно…
Будинок Вінара – це наш єдиний скит,
Як виноградник восени принадний.
Бібліотека в домі – чимала,
Та й ґазда сам – тямущий із тямущих.
Його минуле – водяна пила,
Стара Угорщина, війна, столиці, пущі…
Він двері відчинив новому дню!
Чом жалюзі підняв заради світла?!
Згадав: колись в далекім Ясіню
Йому тернову гілочку розквітлу
На стіл поклала та, що не прийде
У це пристанище, в зелені оксамити…
І буде покоління молоде, як він,
Терни терпкі любити…
Так, він зірве той оксамит зі стін.
Йде генерація, хода ще не громова…
Тернова гілячка.
Одна щаслива мить
У домі Вінара.
О гілочка тернова!
 

ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ КРАСНЕ ПОЛЕ

 
І вже осікся Машиновий кріс,
І злапано червоного ведмедя.
Навіщо ходиш в терешулський ліс?
Адже не там знаходиш ти осердя
Землі своєї. Не іржавий спис
Песиголовці кинули під листя…
Читаєш вірші та й на стоці Тис,
Зі стоку того дужо плине Тиса!
Не в тозі Август, просто Августин
Простує Хустом в чорній реверенді.
Блакитні смуги, золото пластин…
І замордовані кривавляться ведмеді.
Але ще з ватри гріє добрий жар.
І брешуть пси, і тужно блеють вівці.
І за здоров’я батька п’ють пугар
Від Ужа по Вишову українці.
А з Ізи проща. Голоси прочан…
І Богородиця скорботна та видюща.
Так, закарпатчики, сахайтесь галичан,
Бо ви ж таки Європа, а не пуща.
Так, закарпатчики, для вас тепер торги:
Динари, леї, форинти та крони.
І Богородичин вам докір з хоругви —
Руснаки збайдужілі й мадярони!
Десятки літ на Тисі змили кров
Вітри й вітри, ці вивітрені скелі…
Нам найманець прийде палити знов
Заховані в глухих лісах оселі?!
 
Осінь, 1989

БІОЦЕНОЗ

 
Чому сумний? Чому надутий?
Не спитають, що в душі?
Зима чергова перебута,
А де твої товариші?
 
 
Ворушать гори, підіймають!
 
 
Вони одвічно на кресах.
А ти в цяцькованому раї
І на землі, й на небесах.
І ти одвічно підневільний,
Тобі ж бо платять за урок!
 
 
І по літах найближчий спільник
Візьме хосен з твоїх книжок?
І все вдаряється об нерви:
На рампі – фарс, на таці – фарш.
І всяка нехар, змії, черви
На «Отче наш» речуть – шантаж.
 
 
Світ нині вірші не сприймає,
Шизій по-світськи, просто так,
Хрущем, пітоном, шалопаєм,
Для товариства будь мудак.
 
 
Тобі підсунуть протирвотне,
Тобі підкинуть муляжі,
Та збережуться на полотнах
Карикатури і шаржі…
 

ДО Г.Ч.

 
Твій білий табурет у кухоньці тісній,
Вузьке вікно, парник в дворі відкритий.
А цвіту ялинового настій
Ні мною, ні тобою не розпитий.
 
 
Не прочитана поема до кінця,
Твоя печаль глибока й зрозуміла.
Наговорив тобі дурниць всерцях,
Яким простити й змовчати зуміла.
 
 
Дощ плакався в дерева, у квітник,
Летіли краплі в кухоньку до столу.
Я міг мовчати майже цілий рік,
Але тепер наговорився вволю.
 

ХОДІННЯ В КОМІТЕТ БЕРЕГ

 
Туга Леанка в Береглеаньфолво —
Це Бережанщини підгір’я і горби
Під синім каменем. Ощадливий на слово
На пагірках народ під час орьби.
І придорожня чарда – це «Леанка»,
А ще, за шляхом – срібний галастів[3].
На південь —
Угрія пихата, як панянка,
Тут Бережанщина – горби і поготів.
Ти оглядаєш винниці.
Ридвани
Скриплять на південь, спиці у багні.
Піджупан, челядь, бубни й барабани —
Чи то бадьорі? Може, і хмільні.
Вже скоро Мункач: люмпени й желяри
І на «Паланку» – браві сурмачі…
«О чесний ґаздо, маєте таляри!
Чом на мадяри пішки уночі?»
 

ЦЕХ ЦИРЮЛЬНИЦЬКИЙ
(за доктором Франтішком Габріелем)

 
Вода дзеркал горіхова пливе
На мил бруски, на ножиці й ремені.
За вікнами хідник собі живе:
Циганчуки, торговці й прокажені…
 
 
Патлата стрижка із турянських сіл,
Штудерні гонведи і левенте гонорні…
Борбіл позиркує на люстро і на стіл,
Де камфора, щітки біляві й чорні.
А від оливи —
голови масні
в ґаздинь. І в ґаздів – поріділі косми.
А чола в цих людей опуклі та ясні,
І люди ці – то прощава без лоску.
 
 
І в перукарні – виголений чех,
В угорця вуса – щітка перукарська.
Догідливий панам цирюльний цех:
Ознака чинності та шаноби до панства.
 
 
З голів ґаздинь стікає теплий жир,
З пилюкою од сіна та від ниви…
Одеколонами роздразнений касир…
Цирюльня зачиняється ліниво.
 

ДІМ ЙОЗЕФА ЛЕНГА

 
Стої на сходах. Там перила мідні,
Там мозаїчна плитка, бунт химер.
В горщечках глиняних розпластались орхідні,
А на картині – бравий офіцер.
Ілюзіон при чому тут. Не треба.
Ти розтягни гардини голубі,
І вже кімнатна ілюзійність неба
В твоїх очах подвоїться, в тобі
Подвоїться чи то почетвериться,
Бліду дрімоту приведе Морфей…
І та стара підстрелена лисиця…
 
 
Го-го! Це був колись трофей.
І стовп із азбесту. Колона іонічна
При вході в дім, в червоній шапці гном.
Ні ти, ні дім, ніщо вже тут не вічне…
Хребти лиш вічні за твоїм вікном!
 

ІВАН ЧУРГОВИЧ – ДРУКАР УЖГОРОДСЬКИЙ

 
Ти звідав знади не десятки міст,
Ти сто разів одправився на варош,
Де коминар трудився й тістоміс;
В кіосках синіх – вернісажі марок.
 
 
Наопашки носив зелений плащ,
І над усе любив дороги піші:
В очах ряхтіли подобизни хащ,
там своє життя й свої афіші.
Ажурні брами – це вже не тини,
Не крик вола, не ніжний клекіт бузька.
 

СПОГАДИ ІНВАЛІДА НА ПРИЮТСЬКІЙ ВУЛИЦІ

 
Магнолії викинуть фіолетові серпики
Біля жовтого корпусу, де лікують істериків.
Божевілля в дендрарії.
Плачуть бджоли і люди.
Жовтокрилий метелик літати не буде…
Сушать крила на сонці старі пелікани,
Решітчасті вікна тхнуть гостро ліками.
За муром стійкий ботанічний психоз;
Інваліда покликали ждати когось.
 

ЗАКАРПАТТЯ МІЖ ДЕВ’ЯНОСТИМИ

 
О церкво Матяша, легкі твої шпилі,
Красуєшся, як владна цісарева.
Мої храми, мої хрести – в золі.
Мертвотний камінь, та живі дерева.
Цей Матяш Корвін. Кажемо Матвій,
Цей покровитель угрів в доломанах…
 Хто захищав маленький конар мій,
Болящу й скорбну людність у сукманах?
Заїжджі чехи, левенте, стрільці?!
Пихаті нотарі все на бадьорій ноті,
Чи ті сумні по кряжах ялівці,
Пригасла умбра в пам’ятній «Скорботі»?
Ми незахищені! Кому підкинуть нас
На перехресті, з цього роздоріжжя?
Прийшла година і прийшов той час —
Єдиний крок ступили від підніжжя!
На церкві Матяша – цифровані шпилі.
Святостефанські чищені багнети…
На гостроплечій мученій землі —
Словесна гидь. А де вожді й поети?!
 
1Цитуються слова Т. Шевченка
2Мир праху (угорське)
3Галастів /діал./ – рибник
Рейтинг@Mail.ru