Олексій Євтухович Довженко
Мільйонна могила
– Хто така? – запитав Танас.
– Аж з Польщі, втекла від німців до далеких родичів, які її ніколи не бачили тільки чули, що така є. Недавно появилась на хуторі.
– Брехня. – Різко заперечив Танас. – То є робота НКВС.
Звичайно. Вона уже призналась, хоча прийшлось накидати петельку, зробити з неї відбивну. Коли обробляли її солоним буком, розговорювали, все кричала:
– Що ви робите! Я ж жінка.
– Я пояснив, що ворогів не ділять на чоловіків та жінок. В постелі – інша справа. Ох і гарна ж стерва, пся крев. За інших умов сам не погребував би, а так прийшлось презентувати воякам, самому спостерігати збоку. Після десятого, при погрозі знайти ще не один десяток, відчула себе слабкою жінкою і все правдиво розповіла. Прибула до когось на зв’язок. До нього видно. Він її сам відшукає. Апостола вона не знає, ніколи його не бачила.
Пане Танасе, як ви думаєте, братимемо його зараз чи пізніше?
– Не радив би зараз. Раз він так шумів, то не має зв’язку, шукає його. Орчиків хутір його запасний варіант. Як тільки узнає, що його там чекають, піде на зв’язок. Краще всього прив’язати Апостола до котрогось з бункерів і не випускати, щоб бува лиха не накоїв. Отому безрукому зробіть документи, нехай поїде в Оренбург додому. В Грицюковому селі відшукуватиме фронтового товариша, який спас йому життя. Назад добиратиметься додому зі шпиталю. На папірці не дуже додивлятимуться, найважливіший, найдостовірніший документ – ампутована рука.
Поки однорукий добирався в степи Оренбуржжя, Грицюк старанно вів слідства. Подавали йому в бункер то німецьких вивідувачів, то своїх, то власівців.
Він їх як капусту шаткував, солив, як потрібно підсмажував. В іншому бункері вів допити Танас, тільки до нього потрапляли в основному комуністи, активісти, свої зрадники, які як криси тонучий корабель почали покидати організацію. Танас також робив з них відбивні, трішечки підсмажував, коли виникала необхідність. Іноді підігрівав охололі чи недостатньо просмажені тіла – котлети, тому що частенько мозком допитуваних оволодівали маячні ідеї, тоді бренні мовчазні тіла зазнавали невимовних тортур. Всеодно допитувані робили зізнання.
Вернувся інвалід і доповів, мовляв, їздилось добре. Так можна кататись. Назад добирався товарним потягом. Зглянувся якийсь тричі поранений солдат, закрив у вагон з військовим вантажем у теплушці, випустив аж у Києві. Група з трьох осіб уважно слухала його. Сивовусий чоловік зі стомленими очима попрохав:
– Ближче до справи.
– Так, Грицюк жив у тому селі, робив, вірніше підробляв, водовозом. Потім, розповідають сусіди, коли закінчив школу, поступив десь в Україні до військового училища. Батьки зразу ж поїхали за ним. Коли він їх забирав носив форму курсанта артилериста. Описали нашого Грицюка. Більше ніколи Грицюки не появлялись в селі. Про молодого говорили – відчайдух, розумний добіса та здібний.
Перевели Грицюка в Танасів бункер, мовляв, там будеш продовжувати роботу. Тільки но він відкрив двері до кімнати допитів, як супроводжувач вдарив його прикладом по голові.
– Швидше в’яжіть його, пане Танасе, поки не отямився, інакше прийдеться пристрелити як прийде до тями і підніметься. Я його знаю, побував у нього в руках. Він таке може, що нам і не снилося. Голою рукою може вбити людину, я не кажу вже про ногу.
– Танас перевернув його на спину, зв’язав руки парашутним стропом, заходився біля ніг. Хоча Танас був у собі впевнений та не самовпевнений. Любу науку поважав з дитинства. Зараз питав себе:
– Як можна досягти таких фантастичних результатів? Один проти чотирьох. Все таки хлопаки здорові. Вони ж чекали опору.
Сам собі подумки відповів:
– В школі Грицюка школили холодні висококваліфіковані спеціалісти, не те що його Танаса вуйко Гаврило та батьки з їх добротою. Перед тими інструкторами стояли не люди, а матеріал для виліплювання вбивці та ще й матеріал найвищого гатунку. Мене ж не того вчили. Якщо меніподібний хоче стати достойною людиною, то мусить любити ліс, гори, кожну пташину чи звірину, кожну билинку.В ту ж мить Танас отримав підтвердження своїм роздумам. Удар ногами в груди Танаса лежачим на спині Грицюком нанесено з такою силою, що Танас відлетів до стіни, вдарився об неї спочатку спиною потім головою. Удару вистачило, аби тіло мішком сповзло додолу.
Супроводжувач чекав таких подій. Він миттєво хряпнув Грицюка прикладом. Обережно, весь напружений, готовий вистрелити в любу мить супроводжувач підійшов ближче, обходячи зв’язані ноги. Щось йому не сподобалось чи може згадав стару образу, ще одним ударом пикладу звернув Грицюку щелепу. Потім посадив пійманого на стілець прикріплений до землі і пришворкував Грицюка до нього. Звичними рухами обшукав прив’язаного та не знайшов нічого.
– А, – здогадався, – якби я міг так бити, то не потрібні ні ніж, ні пістолет, ворог їх має.
Танас очумався, тільки не від удару об стінку, а від сичання судді
– Ви що над нами знущаєтесь? – Запитала вона.
Танас помітив, таки нечистий сидить в ній. Хоча й роги не стирчать, зате обличчя перекосилось, хоча ікла не видніються, слина бризнула, губи під фарбою посиніли.
Це було видно навіть під товстим шаром помади, бо жінка намалювала губи тоншими ніж мала від природи.
– Що, прошу?
– Запитання вчорашнє. Розкажіть як ви вели допит, як добивалися зізнання?
– Просто, дуже просто. Важче установити, чи знає людина відповідь на запитання. Люди різні бувають. Ось Грицюк витримав три стадії допиту, а на четвертій все розповів. Була б моя воля, я б його відпустив, нагородив би та ще й у чині підвищив би.
– Не розсусолюйте, відповідайте на запитання. Як ви добивались зізнань?
– Я уже казав, дуже просто. На очах у допитуваного береш кусок парашутної стропи, на обох кінцях зав’язуєш по петельці. Якщо допитуваний хитрує чи опирається не хоче зізнаватися, накидаєш мотузку на шию, всовуєш в петельки паличку, прокручуєш її. Полізли очі з орбіт – перестаєш крутити. Слабка людина лякається смерті, після першого ж ковтка повітря зізнається.
– Ви мали від цієї процедури задоволення?
– Перший раз аж затошнило, руки ослабли настільки, що цурочку покрутити не міг.
Виручив покійний Гриб. Він довів допит до успішного кінця. Після закінчення розповів, що у нього також є земля і ліс. Ось такі, вказав на допитуваного, хочуть прибрати їх до рук. Так що давити цих виродків потрібно, щоб не цапали чуже. Згодом привик, дивився на них як гробар на мерця, коли обмірює його.
Грицюк волів легенько померти, щоб його таємниці зникли разом з ним, та я не дав. На другий день приступили до іншої форми допиту. На спині зрізали шкіру – мовчить.
Посолили, також мовчить. Прийшлось випікати на грудях п’ятикутні зорі. Він часто втрачав свідомість, але всеодно мовчить як той бандерівець. Тільки тому випікали тризуб на грудях. Через деякий час, коли рани почали заживати, використали ще один метод, про який мені розповідав той з підвалу. Його ще в сімнадцятому використовували ваші.
Видно було, суддю засудомило, та вона здержалась тільки запитала:
В чому він полягає?
Нагострив мій помічник олівця. Ще міцніше прив’язали допитуваного, особливо голову, почав помічник писати у прив’язаного під носом. Спершу процарапав тільки шкіру, на другий день трохи заглибився. Дальше длубався в рані. А щоб допитуваний відчував біль, його насильно годували., підтримували організм від виснаження. Працювали ми з помічником по дванадцять годин. Через кілька діб він став трошки того, помішаним. Коли виймали перший зуб, допитуваний зізнався, хоча сам того не бажав. У лепеті безумного можна дещо зрозуміти.
– Як ви потрапили до Забайкалля? – Знову засичала суддя. – То справа давня, можна розповісти. Занозою сиділи ми в тілі совєтів. Ми вели спершу визвольну війну, визволяли від німців та москалів нашу неньку, потім громадянсько – визвольну.
Приходилось карати і своїх, і чужих.
Ми не давали проводити розбійницьку політику що до людей, мішали обманювати народ. Нарешті Сталін взявся за націоналістів по – сталінські. Видали указ про вихід з лісу. У кого руки не в крові, той може не боятися, спокійно жити. Скажіть мені, в кого на війні руки кров’ю не забризкані?
Солдат носить не м’які іграшки, які не травмують навіть мале дитя. Солдат це – смерть. І я був солдатом. Ніс смерть тільки не людям, а завойовникам в особі нациста, комуніста чи їх посіпак поліцая чи активіста. Я особисто не знищував їх, тільки допитував. У мене вони самі просили смерти. Після мене ними клопотались інші, але не думайте, що вони залишались живими. Нас підтримував народ, годував, посилав у ліс своїх синів, тому ми були непереможними. З ким весь народ, той непереможний у віках. У КДБ розуміли, за нами стоїть тільки частина народу. Там також розумні люди працюють, ще й досвіду їм не позичати.
Одного разу доповіли мені, що біля села появились совіцькі солдати та ще й перед ранком, хоча ніч – наш час. Вночі ми господарі нашого краю. Зважте, тільки вночі, а хотілося б весь час круглі доби, дні, неділі, місяці, роки, століття, вічність.
– То знищте їх! – Кажу.
– Е ні, пане Танасе, їх там більше тисячі. – Заперечують.
Зрозуміло, нашими силами нічого не вдієш. Це – війна, а не кіно, де герої рятують коханих, друзів, навіть цілі міста. То все придумується для розваги. Якби ми кинули на таку силу своїх, хоча багато крові пустили б, та врешті решт загинули б. Спробу зробив наш командир Штукар.
Він з дозволу атакував совіцьких солдат, та ті вчасно отримали допомогу, переслідували загін Штукаря до звуження ярів, де легко могла захищатись мала кількість наших вояків. Не рискуючи бути оточеним, загін Штукаря відступив. Загиблих при таких обставинах ніхто не порахує героями, назве звичайнісінькими недоумками. Як на мене, то ворога потрібно знищити, самому залишитись живим до перемоги ідеї, тому що допоки ідея жива, мусиш і ти жити хоча б для того, щоб передати її нащадкам. З животворною ідеєю навпаки, вона сама родить своїх прибічників. Стискаємо німецькі автомати, так звані шмайсери, і спостерігаємо що ж воно дальше буде.
На ранок кільце солдат стисло село. Підійшла колона військових вантажівок. Зібрали люд.
– Дві години на збори, – наказав якийсь полковник, – харчами запастись на десять – двадцять діб. Кого застанемо в господі, розстріл на місці, двір спалимо. Поїдете в Сибір, там не допомагатимете бандитам. Стислося серце, коли подумалось:
– Краю мій, краю, заберуть твоїх добрих господарів, хто тебе доглядатиме? Чужинець, буде то монгол чи москаль, тебе, мій краю, тільки плюндруватиме
Та ще й прибіг Іванко, котрий вибрався пораненим з села. Весь в крові, та не зважає на біль.
– Чому ви тут сидите? Ідіть рятуйте! – Кричить. – Це всеодно що вашу неньку гвалтують, а ви розглядаєте в бінокль, як то робиться. Песі голови ви а не захисники!
Не витримав я. Наказав знищити полковника і сховатися в глухих нетрях. Що я міг зробити з групою в сім чоловік та трьома під допитними.
Пішли виконувати наказ п’ять вояків. То відходь же, коли вбили того полковника, вони ні. Вв’язалися в бій. Загинули всі, герої.
Тільки тепер я зрозумів, наша боротьба на сьогодення безнадійна, вона теперішня спрямована в майбутнє. Потрібно так наструнчувати відданих людей.
З плачем повантажив люд клунки на машини, сам рушив колоною під конвоєм на перегін, куди доходила запасна колія .Ішли кілька годин. На людей чекав потяг сформований з теплушок, але без паровоза. За якусь годину обжили вагони. Настало важке чекання перед від’їздом у невідоме. Яких тільки розмов не точилося серед людей. Дехто домовлявся навіть втікати, та після першого застреленого спроби не повторились. Люд змирився зі своєю долею. Вартовий отримав подяку за влучну стрільбу, люд ще оного трупа. Снували офіцери, перераховуючи людей у вагонах. Переводили сім’ї з вагона у вагон до положення стоячи.
– А як спатимемо? – Протестували деякі. Отримували відповідь:
– По черзі.
Під вечір відпустили люд з потягу додому. Зразу ж появився у бункері Танасів брат Богдан. Він довгенько мовчав, та було видно, що якась думка бентежить його, не дає йому спокою.
Ти як хочеш, – звернувся він до Танаса, – ми вирішили здаватись. Сам розумієш, це не зрада. Поразка на цей раз. Так що даремно людей не губіть. Мама ще кілька років тому казала, ‘ обуха батогом не перебити’. Настане колись і наш час.
Геть з перед моїх очей! – З відчаєм у голосі гаркнув Танас, застогнавши мов смертельно поранений звір.
Пізнім вечором викликав Танас вуйка Гаврила з хати.
– Що ж воно буде? – Почав Танас. – Нас же весь народ підтримує. Ми – не роздільні
– Ну ні, – заперечив вуйко Гаврило. – ті також на плакатах пишуть ‘ Народ і партія єдині. Єдністю з народом ще довго маніпулюватимуть кому тільки не лінь. Не ображайся, Танасе, сумно продовжував вуйко Гаврило, то вам так хочеться. Вас підтримує лише певна частина народу. Давай глянемо правді у вічі та трохи поміркуємо. Якби ще при Христі народ та Христос були заодно, то євреї давно жили б у божому царстві. Якби Леніна підтримав весь народ, то давно побудували б комунізм. У сім’ї частенько брат брата не підтримує. Народу що, просто потрібно краще жити. Всього лиш, і це – законна вимога до всякого вчення. Запам’ятай, масами заволодіє будь – яка ідея тільки через добробут. Житиметься краще, дякуючи ідеї, тоді вона правильна. Ось наприклад, серед ночі прийшли ваші хлопці до скупого Станіслава і просять підтримати їх овечкою. Він сам із тих, які з кожного з них по сім шкур злупив би та не в змозі. Хлопці з автоматами. Можна разом з вівцею голову втратити. Краще нехай пропадає вівця. Якби не ніч, хлопці побачили б, що Станіслав втішається думкою, мовляв, я ще вас попатраю.
– Ми ж для них виборюємо волю, свободу, самостійність! – Вигукнув Танас.
– Ти хочеш волі для всього народу, Станіславу потрібна свобода оббирати ближнього. Тільки він маленький павучок – хижачок, а десь на нас чатують величезні акули.
Вони хочуть самостійно грабувати Україну, і не ділитися з хижаками з інших республік. Якщо такі доберуться до влади, то розтягнуть вони Україну по власних норах. Заберуть у люду навіть жебрацьку торбу.
Розумні голови вважають, що за ними майбутнє.
– Коли така пора настане? Чи це теж утопія?
– Не утопія, близьке майбутнє.
– Чому ви так думаєте, ви теж розумна голова.
– Тому що ваш рух не сформовано, компартія понесла великі втрати. Переконані, істино віруючі комуністи загинули, замість них в партію набилося багато люду байдужого до ідей. Їм би легше і краще прожити. У вас також вистачає самостійності цієї що вона є, іншим такої дози замало. Одним словом не доріс наш народ до декабристів, певне тому що декабристи знали, що і в тих краях вони житимуть непогано. Ми в Сибірі мучитимемось в десятки разів більше ніж тут. Кожен це розуміє, тому хоч не хоч вас не підтримають. Краще спасай свою душу. Не відаю про твої подвиги, але характер Танаса знаю. Скоріш за все тобі не простять, не відпустять гріхи твої, потрапиш далеко не в церкву. Хоча б тому, – роздумував вголос Гаврило, – що думаєш ти по – іншому, відповідно діяв і діятимеш. Пам’ятаєш, мати казала, що стрілятимеш у людей а ти відповів: – ‘ Не буду, – і додав, – в нелюдів так. Мати тоді додала, мовляв, то теж люди, тільки думають інакше ніж ми.
– Кому я помішав би як господар свого лісу? По доброму, сам би жив гарно, кількох москалів годував біля себе. Немає держави, яка не брала б податки.
– Е ні, якби ти господарював, то був би незалежним, бо багатим. Зробивши тебе багатим, держава втрачає всю збрую на тебе; віжки, які направлять куди тобі йти, кантарку, яка повертатиме твою голову, дземби, які загнуздають, присмирять. Їм не потрібно вільних, треба раби, бо хто працюватиме майже безкоштовно, при необхідності віддаватиме життя за їхню ідею. Не подумай неначе говорю тільки за комунізм. Всяка ідея, якщо вона дієздатна, мусить мати своїх рабів. Але людина від природи вільна, тому вона повинна мати вибір. Найгірше те, що змушують тим чи іншим побитом робити на зовсім чужу тобі ідею.
– Як зрозуміти, ідея доходить до людей через добробут?
– Можна обманути народ заявивши, житиметься краще ніж зараз. Якщо це краще не настане, то така ідея пропаде, зникне, залишиться тільки в товстих книгах для істориків. Одна Біблія обіцяє блага, які не перевіряються живими, що там буде на тому світі ніхто не відає і знати не може. Навіть чи є той світ ніхто не знає. Одні говорять так, опираючись на схоластику, інші, опираючись на живий розум, твердо заявляють – немає. Врахуй, краще – дуже відносна штука. Жити ліпше ніж жили до нас. Хтось у світі забезпечений ліпше нас – зразок для нас. Киваємо на них, виявляється, що краще їм ведеться за наш і нам подібних рахунок. Що тоді? Де ще взяти нам подібних, коли всі вже розібрані. Давай воювати за нам подібних, власне кажучи, заново ділити світ.
– Ні, не зроблюсь я таким мудрим як вуйко Гаврило, не дано. – Вигулькнула звідкілясь думка. – Тут голова болить за власну долю, а він думає про держави, народи, світ.
– Що до незалежності, то ти не в силах, по крайній мірі зараз, що – небудь вдіяти. Поки не стане країна багатою, доти бути її залежною. Багата країна – багатий народ, не одиночки, не окремі пани. Якраз у дуже бідних країнах казково багаті окремі особи.
Танас мовчав. Окам’яніла постать не давала знати, чи доходять до нього вуйкові слова.
– Про самостійність зараз також мови не може бути. Якщо маленькі діти серед чужого народу, я не кажу в себе на Батьківщині, говоритимуть по – українському, це означатиме, що існує на світі самостійна Україна, бо де ж це бачено щоб перевертень чи потурмак та був самостійним. .
Суд не цікавлять ваші роздуми, спогади. Говоріть конкретно, як ви потрапили до нас.
– Були в мене документи одного українця з Читинської області. Вуйко Гаврило розповідав, що Забайкалля величиною як вся наша Україна. Є де заховатись. Приїхавши сюди, викликав Марічку. Розписались. Так що не тільки у декабристів вірні жони. Наші дівчата також мають поняття про вірність.
– За що ви вбили свою вірну дружину? Жили з нею погано? Розкажіть все по порядку.
За кілька хвилин, поки дід Танас пояснював як і чому вбито дружину, в думках пробігли довгі, насправді короткі неначе мить , роки.
Здоровій працьовитій людині живеться скрізь добре, принаймі краще ніж оточуючим. Любиш труд, – любиш і поважаєш себе. Не даремно в народі оцінюють людину по праці. Та й у сучасному світі людину цінять не як таку, лише її труд, її уміння. Будь ти хоч святим а не роби, всеодно скажуть, це – ледачий ангел.
Швиденько зібралась Марічка до від’їзду, коли отримала звістку від Танаса. Навіть хатину не продавала, замкнула, нехай пропадає. Зате вчасно прилетіла до свого Танасика. Він саме працював на руднику. Вблагала, вмолила кинути тоте сухе буріння, коли кожен подих приближає до невиліковної хвороби. Силікоз чатував на кожного рудокопа. Танас послухався, подався на лісоповал, де, як він вважав, також можна непогано заробити.
Боявся стріти своїх, тому що вони аж сюди приїздили на заробітки. Але вони не брали до гурту чужих, не тинялися, тому що весь час працювали. Бункер був строго засекречений, доступ до нього мала зовсім мала група вояків. Зустріти знайомого по криївці майже неможливо. За чутками земляки
працювали в іншому кінці області, так що існувала мала вірогідність зустрічі.
Кадровик з одним із майстрів щось побачили в Танасові, тому що направили бригадиром в третю бригаду. По приїзді в тайгу почув Танас слабенький гуркіт пилок, в’яле поцюкування сокир та шум зрідка падаючого дерева. Він мовчки взяв ‘ дружбу ‘ у перекурюючих лісорубів, перевірив наявність бензину і завів її. Пилка заграла в його руках, при дотикові до дерева заспівала пісню переможця. За годину Танас звалив стільки дерев, скільки вся бригада за зміну. Він тільки вигукував:
– Вали.
Два дужих лісоруби впирались в стовбур довгими рогульками, валячи зрізуване дерево в потрібну сторону. Майстер поцокав язиком, похитав головою.
– Я все життя роблю на лісоповалі, а такого лісоруба як ваш бригадир ще не стрічав. – Кинув на ходу, ідучи до машини.
Група колишніх в’язнів трималася осторонь від бригади. Ватажком цієї зграйки був ленінградець Жора, такий собі миршавенький чоловічок з пацючими рисами обличчя.
– Ти знаєш, – звернувся він до Танаса, – від роботи коні дохнуть. Ти не боїшся копита відкинути.
Танас з ненавистю глянув на Жору, хотілося але не сказав:
– З дитячих років не люблю пацюків, завжди їх знищував, давитиму і надальше.
– Замість того з притиском, з розстановкою стиха мовив:
– Хто не робитиме, той не їстиме. Зарплату дамо також по труду. Вся бригада ділитиме гроші.
Жора подав команду:
– Всі по робочих місцях! Робити як отой хохол показав. – В його словах прозвучала насмішка. Танас тільки трохи почервонів та пограв жовнами.
– Жора зі своїми корешами, здоровилом Іваном і ще з чотирма такими як сам, сіли біля пенька грати в карти на соснові голки, які при получці замінялись карбованцями.
– Грошей не хватає. – Пожалівся Іван.
– Граємо на половину зарплати перших шести по списку. – Відповів Жора.
Вечором, коли стомлені лісоруби сідали за довжелезний стіл, Танас наказав поварові та його помічниці:
– Отим шістьом за окремим столом їжу не подавати, вони сьогодні не робили. Поснідають, там побачимо.
Жора стукнув алюмінієвою кружкою по столу і прошипів:
– Ну, ти в мене потанцюєш, падла. Замочу.
Іван було рвонувся з – за столу, але Жора притримав його, зашепотів щось на вухо. Коли Танас підбивав подушку з сіна, лягаючи спати, відчув щось металеве під рукою.
Чиясь добра душа озброїла його чим тільки змогла. Цим вона попередила, знай, з в’язнями хоч і в минулому жарти погані.
Давно так не спав Танас. Чув як хропуть і сопуть лісоруби, як виходять і заходять сонні люди у вагончик, як мочаться за ним. До ранку нічого не сталося. Ще зовсім не розвиднилося, коли Танас з пилкою в руках подався в кущі. Там він заховався і почав спостерігати за вагончиком в якому жила шестірка. Четверо з шести відвідали туалет, двоє ні, хоча вже покликали на сніданок. З столової – вагончика було набагато ближче до кущів аніж до туалету.
Танас швиденько проковтнув їжу, знову непомітно заховався в кущах, куди мали привичку бігати лісоруби. Він весь час озирався. Ніхто за ним не слідкував. Шестірка з апетитом снідала, але Танас був битим у цих справах, тому розмірковував так:
– Може слідкує за мною якийсь кандидат на нари. Не може Жора не мати таємних помічників, якщо він не зовсім дурень. Танас помилявся, бо не мав справи з такими типами, лісоповал – не боротьба за незалежність. Лісоруби прямо з вагончика – столової потяглися на лісосіку. Один з шестірки вручив Івану сокиру і побіг до туалету, другий поспішив до Танаса в кущі. Він завертівся недалечко від Танаса, вибираючи місце, де б його присісти.
– Зовсім як пес. – Подумав Танас. – Навіть в цьому залишилось в нього мало людського.
Танас рубонув ребром долоні по шиї, як це не раз робив у бункері. Він узяв в одну руку пилку, у другу як дужку відра, пояс на ногах непритомного, пішов у напрямку розроблюваної ділянки. Битий очумався від того, що здоровенний чобіт давив то на живота закаблуком, аж завоняло фекалієм, то носком на груди. Чобіт погойдувався, або не давав дихати, або видавлював кал.
– Це тобі не радянський суд, – байдужо мовив Танас, – де розбираються що до чого і як, де можеш отримати кілька років тюрми якщо не відкупишся. Я тебе вмить прикінчу. якщо ти не даси відповіді на мої запитання. Завожу пилку, розріжу тебе хоч і навпіл. Уже мертвим потримаєш її, щоб відбитки залишилися. Скажу, мовляв, хотів порізати оте дерево, що лежить на дорозі, спіткнувся, впав і сам себе зарізав. Видно п’яний був як чіп. Експертиза знайде в твоєму шлунку та крові чефір. Танас завів пилку і запитав:
– Тебе як розрізати, вздовж чи впоперек?
Лежачий не міг дихнути не те що говорити.
– Не нада, – тільки й спромігся видавити з себе лежачий. – прийміть ногу, бо не можу говорити. Ой, заглушіть пилку, одежу на животі ріже. Я відповім хоч на десяток запитань.
– Що ви там задумали? – Тихо, спокійно по діловому запитав Танас, помахуючи пилкою над допитуваним. Той втискався в землю і лопотав:
– Я нічого не придумував, Жора наказував.
– Чого ти булькаєш? Давай говори по – людськи, а то нічого не зрозуміло.
– Заберіть пилку!
Танас пилку не забрав, так само водив з голови до ніг тільки трохи вище. Тепер ніби не збирався відрізати сучки у вигляді носа чи крайньої плоті. Вітерець піднятий ланцюгом ніжно обвівав обличчя.
Лежачий без зупинку говорив:
– Ми після сніданку підемо в іншу частину вирубки подальше від бригади. Ми четверо станемо на строму. Робитимемо вигляд що робимо. На горбочку цюкатимемо сокирами. Ти підеш на шум пили, бо недалечко Жора та Іван різатимуть ліс. Там вони і кінчать вас, та не сказав як. Потім кинуть вас під стовбур, неначе дерево привалило.
– Не бачив у них якоїсь зброї? – Запитав Танас.
– Ні, ніякої, тільки якась заточка у вигляді довгого шила.
Оце і дратувало Танаса, непокоїло, навіть лякало, людина завжди боїться невідомого. Танас копнув чоловіка ногою неначе якусь непотріб.
– Нікому про цей випадок не розповідай.
– Мовчатиму, тільки не бийте.
Пішов у задумі. Досвідчене око слідчого підказувало, говорилася правда.
Шило, для чого ж воно страшне? – Гадав він. – Для рук, ніг – ні. Для живота також. Людину можна поранити але не вбити. Слідчий без зусиль знайде причину смерті. Серце захищене ребрами, Потрібно ще в нього попасти. Щоб його пробити, потрібно кожен день принаймі по живій душі на той світ відправляти. Око вийняти, знову ж таки зробити інвалідом, а тут потрібно вбити. Ага, он воно що! Зажени шило за вухо, у вухо, у тім’я, обмини тільки череп. Людина мертва, сліду не видно. Який у чорта розтин, хто це повезе за триста кілометрів по бездоріжжі. Певне, Жора досвідчений убивця. Ніколи не додумався б до такого. А от за допомогою Жорі дотумкався. – Вирішив Танас і, весело насвистуючи, покрокував до бригади.
Через деякий час сміливо пішов на гуркіт пили. Досвідчене вухо вловило холостий хід. Ні, цеп не вгризався в дерево, бо паразит є паразит, йому й на думку не спаде працювати. Коли бригадир наблизився, пилку заглушили.
– Обідати не будете. Заявив Танас. – Ви вдаєте що робите, та мане не обманеш. Ми покладемо пусті тарілки, ви робитимете вигляд що їсте.
Танас присів на звалене дерево. Жора мовчки, граючи жовнами, зайшов ззаду. Не встиг він приблизитись до Танаса, як той ухопив Жорину руку із заточкою І, мов суху галузку, переламав її об ствол на якому сидів. Жорі, певне від болю, зробилося дурно. Ноги його не тримали. Він поволеньки почав осідати на землю.
Іван ошелешено якісь долі секунди дивився з відкритим ротом на чоловіків. Коли шок йому минувся, Іван кинувся до Танаса з піднятою для удару сокирою. Поки Іван зробив стрибок, Танас встиг підняти Жору неначе штангу малої ваги навіть зафіксувати його вгорі. В наступну мить торохнув Жорою ніби неживим предметом якимось чувалом набігаючого по занесеній сокирі. Одночасно ударив Івана коліном по грішному тілу. Іван зігнувся.. Танас ще раз підняв Жору. Цього разу опустив його на Іванову спину. Затріщав хребет чи то в Жори, чи в Івана, напевне, в обох разом. Іван ще совав ногами, Жора сіпнувшись затих біля окоренка зваленого дерева. Танас наніс ногою удар Іванові в живіт аж в нім чв’якнуло, вхопив його за чуприну, поклав навхрест на Жору. Потім, старанно примірюючись, взявся за окоренок зваленого дерева, хекнув, підняв його майже на рівень грудей. Надулись жили навіть на лобі, але зроблено крок в сторону. Дерево врізалось в Івана. Якщо хребет не був перебитий, то окоренок потрощив його вщент.
– Чого длубаєтесь в носах. – Вигукнув Танас до лісорубів, яких помітив по дорозі до бригади. – Он ваших корешків деревом привалило. Чули? Деревом не якось інакше. Сам не в силах зняти стовбур, біжу по допомогу.
Четверо приблизились до місця події. Дерево ніяк не скочувалось з Іванової спини.
– Чого ми маємо надриватись. Їм уже нічим не допоможеш. Холонуть. Бач який катюга! Накидав сам, ми ж вчотирьох не можемо зняти. – Сказав один із Жориних хлопців.
– Нічого я не бачив, вам також не рекомендую. – Висловив свою думку третій за авторитетом в’язень в минулому. – Таку річ не порівняєш з твоєю хоч і крупною розтратою бухгалтер Беркович, чи з твоїм пограбуванням мохнатого сейфа єфрейтор Бевзь, чи мою безневинну провину.
Будете тріпатись, вмить опинитесь в болоті в чорта в зубах. Він думаєте тут один?
Всі троє в один голос заявили:
– Нічого ми не чули, нічого ми не бачили окрім вершини падаючого дерева.
– Не вірите? – Запитав Беркович. – З нашого місця нічого крім вершини не видно. – Сам подумав. – Якщо на впалих хрестом стовбурах залишились сліди, потрібно їх стерти.
Прибіглі лісоруби зняли окоренок. Тільки один дуже дивувався, як хлопці туди потрапили, сам же вчора дерево звалив. Ага, ці четверо завалили Жору з Іваном та підсунули під ствол. Щоб самому там не опинитись, краще мовчатиму.
Бригада запрацювала на повну силу. Навіть в’язні в минулому потіли по кільканадцять разів на день. Перед їхніми очима стояв Танас, який накидав дерево на їхнього брата. Кожен розумів, що на нього також таким робом може впасти сосна.
– Один чорт знає, що може придумати це страховище. – Подумав той, який під пилою побував. – Утік би, та що подумає цей звірюга, мовляв, зник щоб видати мій секрет. Такі як він знайдуть і уб’ють, бо видно він не простий душогуб, небезпечніший ніж ті на зоні. Краще попрацюю. Він поїде, я після нього в іншу сторону. І працював, хоча солоний піт ліз в рот, заливав очі. Він міг і умів працювати. Все таки практики якої не якої вистачало. Хоча там всі чотири роки погрожували:
– Не працюватимеш, будеш мамкою для всіх.
Начальство також погрожувало:
– По – стахановськи не працюватимеш, переведемо в табір, де бикам роги обламують. – А тут ніби й не погрожували, але болотом пахне навіть тоді, коли воно мирно поблискує собі десь за лісом кілометри звідси. Валив ліс на зоні, розроблятиму і тут.
За перший же місяць Танасового бригадирування дали дві норми. Платню отримали за одну як і раніше. Танас поїхав добиватися справедливості. Перш за все він розпитався в управлінні від кого залежить зарплата. Дочекався поки начальник залишиться один. Зайшов, повернув ключа, який стримів у замковій скважині. Мовчки вхопив начальника за голову, підняв разом зі столом. (Певне і тоді начальство інстинктивно чіплялось за місце). Танас відпустив голову, яка не могла сказати й слова по причині затиснутої щелепи, тільки крутила вилізлими з орбіт очима. Начальство впало як йому і належить в крісло. Стіл з грюкотом опустився на місце. Так і стоятиме стіл, за ним сидітиме бюрократ ще довгі – довгі роки, можливо століття чи тисячоліття. Добре, якщо бюрократ мінятиметься в кращу сторону.