Марина и Сергей Дяченко
Темний Світ. Рівновага
І, піднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити своє пиво. Незрозуміло як – інтуїтивно – я зрозуміла, що не можна дозволити їй допити.
– Ану… стій!
Мені б кинутися на неї, вибити пляшку. Крикнути, кинути стільцем, приголомшити її хоч якось. Але я розгубилася й проґавила момент. Одним ковтком вона прикінчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:
– Лови!
Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стіну за моєю спиною, і по всій кімнаті полетіли скалки. Той, що спав на ліжку, навіть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як і раніше, танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.
Дівка заскочила на підвіконня. Махнула мені рукою й ступила назовні. З десятого поверху.
Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом підскочили до відчиненого вікна…
Дівка стояла внизу, на газоні. Знову махнула рукою – як юнга на щоглі корабля, коли той відчалює в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, підстрибуючи.
Ліхтарі світили яскраво, все було видно мов на долоні. З-за рогу навперейми стрибусі вискочила інша дівчина – блондинка на височенних шпильках.
Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – і та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила її за ногу й кудись діловито поволокла, на ходу витягаючи мобільний телефон з сумочки на поясі.
– Ніколи більше не куритиму цієї гидоти, – жалібно заскиглив хлопець у навушниках.
Я мовчки кинулась до дверей.
* * *
Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась у своєму глузді, тим більше що над нею стояла блондинка з телефоном і говорила втомлено й цілком буденно:
– Вантаження закінчено, прошу доставки.
Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:
– Для першого разу пристойно.
– Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. – Вона…
– Просто Тінь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». – Умбра вульґаріс. Латиною.
Вона піймала мій погляд:
– Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.
– Типу, забороняє «Ґрінпіс»? – буркнула я.
– Типу, вони безсмертні, – без тіні усмішки відгукнулася блондинка. – Ну, де він там…
З-за куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.
– Я збожеволіла, – сказала я приречено. – Як прикро.
– Не надійся, – привітно повідомив чоловік. – Ти хто?
Замість мене відповіла блондинка:
– Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.
У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:
– Інструктор?!
– Розбір польотів потім, – довірливо сказав чоловік. – Спершу треба роботу зробити.
Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі – балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.
– Доставка готова…
Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.
– Вантажимо, – блондинка знову підхопила дівку за ногу, але та вже втратила подібність до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по траві. – Вона очуняла, Гришо, допоможи!
Чоловіка не довелося просити двічі. Разом вони підхопили дівку і, ступивши одне за одним у діру, зникли й затягли її з собою. Ще за мить цегла повернулася на місце – тільки слабка тінь графіті проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стіна. Міцна – хоч головою бийся.
* * *
Хвилин десять я сиділа на лаві коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоці й трепеті до ранку.
Але – нічого подібного. Я змерзла, віддихалася… і згадала про Павлика. Чи він там хоч живий?!
Бігом повернулася в кімнату Соколова. Кружляв нічний метелик над залишками пластикового застілля, досі так само хропів на ліжку невідомий гість, зате танцюрист у червоній футболці втік, залишивши на підвіконні свої навушники. Павлик сидів, привалившись спиною до стіни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозуміти, де він.
Я стисла в долоні амулет. Вигляд у Павлика досі був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорні «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.
– Привіт… Що це тут?
– Це в Соколова був день народження, – зітхнула я.
У Павликових очах з’явився жах:
– А я тут… як? Навіщо?
Я мовчки допомогла йому встати.
Усю дорогу по коридору він белькотів засмучено й жалібно: ішов до Насті… подзвонив і… він ішов, і раптом…
– Ішов туди, а втрапив сюди, – крізь зуби процідила я.
– Вона образилася, так? – Павлик дивився на мене з надією. Чекав, напевно, що я скажу – дурниці, діло житейське, дівчина пробачить…
Я зазирнула в нашу кімнату. Настя спала. Я повагалась… Ні. Чекати до ранку не треба.
– Насте… Чуєш?
Вона розплющила каламутні очі:
– Котра година?
– Не має значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати.
– А це хто? – спитала вона й кліпнула.
– Перестань, – я подивилася докірливо. – З ним сталася біда, випадково отруївся паленою горілкою. Ні на якому дні народження він не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалі не вмер…
Настя позіхнула й глянула на годинник:
– Свиня ти. Четверта ранку, а ти мені розповідаєш якісь байки про алкоголіків.
Павлик просунув голову у відчинені двері.
– Насте! – простогнав так жалісно, що розридалась би навіть Снігова королева. – Зі мною щось сталось, я йшов до тебе, я…
– Дайте поспати, – сухо сказала моя сусідка. – Зачини двері, май совість.
І натягла на голову ковдру.
Розділ третій
Портал
Я зустріла світанок на набережній. У цей час тут не було ні туристів, ні торгівців, лише кілька двірників у жовтогарячих жилетах, та й ті незабаром пішли.
Я стояла й дивилася на Москву.
Переді мною лежало величезне місто… чи світ. Щоразу, коли я стискала в долоні свій амулет, цей світ перероджувався перед моїми очима, і була потрібна вся моя мужність, щоб дивитися й бачити заново.
Небо здавалося світлішим і вищим. Земля мерехтіла опаловим м’яким світінням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовті дикі очі – та й пропали, і я так і не зрозуміла: привиділось мені чи ні.
Кружляли вогненні полотна над річкою, схожі чи то на метеликів, чи то на протуберанці. З мостів опускалися сталактити – крижані, а може, вапняні. Здіймалися на обрії стовпи світла, щось ворушилося під темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…
Однак дракона не було. Був світ, не схожий на все, що я знала раніше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнізді всю юність і вперше визирнуло назовні. Або мов чернець, що добрався до краю землі й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моєю спиною, а я стояла й дивилася.
– Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був міцно намотаний на долоню.
Інструктор усміхався. Коло тротуару стояла знайома мені машина з літеркою «У» – якраз під знаком «Зупинку заборонено».
– Хочеш викинути цю штуку? – він дивився на амулет.
Така думка в мене теж з’являлася.
– Річ не в ньому, а в тобі, – сказав він серйозно. – Ти посвячена. А це твій предмет сили. Перстень Всемогутності, Самсонове волосся, Кощієва голка… Сама знаєш краще за мене.
– І якщо я його викину…
– Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.
Він більше не усміхався.
Проїхала міліцейська машина, не побажавши навіть чхнути на дике правопорушення «учнівської» «Лади».
– Хто ви такий? – запитала я дуже тихо.
– Подивись, – порадив він так само без усмішки.
Я стисла амулет у долоні. Він стояв переді мною, білий, неначе вморожений у лід, не схожий на людину.
– Ви що, теж Тінь?!
– Ображаєш, – він справді, здається, трохи образився.
Я не знала, про що з ним іще говорити. Я його боялась… і водночас розуміла, що треба зараз розпитувати, багато, жадібно. Щоб потім не шкодувати все життя.
– Аварія була насправді? Там, на мосту…
Він подивився глумливо:
– Ти знаєш, що таке ініціація у традиційній культурі?
– Обряд дорослішання, пов’язаний зі смертю і відродженням, – відповіла я, не замислюючись.
– От ти й відродилася. Поздоровляю.
Я закусила губу. Але ж це правда. У всіх традиціях початок нового життя, набуття нового статусу саме так і відбувається: претендента ніби вбивають – не насправді… а потім він народжується заново.
– Це якась… секта?
Він похитав головою. Пішов до своєї машини, відчинив пасажирські дверцята – мовляв, сідай.
Я не зрушила з місця.
– Сідай, – сказав він примирливо. – Не бійся… Тепер я буду за кермом.
* * *
Він одвіз мене на задвірки університету, де я за два роки ані разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залізний багор і підчепив кришку каналізаційного люка. Відкрився колодязь, знизу відчутно війнуло вогкістю й гнилизною.
– Не піду, – сказала я.
Він подивився докірливо:
– Ти мені не віриш?
Я раптом зрозуміла – вірю. Оцій дивній істоті, яка, цілком можливо, взагалі не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потім загнала під вантажівку, трохи не вбила…
Я вірю, що він не бажає мені зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.
– Там брудно й темно, – сказала я вже не так твердо.
– У тебе ж нібито є ліхтарик?
Він дивився на мене, цілковито впевнений, що я полізу в колектор. І я полізла, хоч і мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.
Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услід за Інструктором я пройшла по досить широкій трубі й опинилася перед дверима з кодовим замком. Двері були на вигляд дуже старі, масивні, років, мабуть, з п’ятдесятих минулого століття. Або сорокових. А сейфовий замок відносно новий.
Замок спрацював, двері скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залізні сходи з іржавими сходинками, мій ліхтарик вихоплював з темряви чорні бетонні стіни, вкриті брудом і цвіллю, три дуже крутих поверхи вниз – запах іржі, вологи, гнилої органіки, землі…
– Куди ми йдемо?!
– Уже скоро.
Він зістрибнув на бетонне перекриття й подав мені руку.
Промінь ліхтарика вперся в дверцята ліфта. Інструктор натис єдину кнопку – ліфт заскреготів і відкрився. Був він просторий, зсередини обшитий цінною деревиною, дуже дорогий і дуже старий.
– Мені страшно, – сказала я.
– Але ж тобі цікаво, правда? Коли людина досліджує нове – їй завжди страшно…
Я зайшла в ліфт услід за ним. Кнопок було всього дві: «Угору» й «Униз». Двері зачинилися, ліфт пішов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здається, ризикуючи от-от обірватися.
– Ми не впадемо?
– Досі не падали.
Ліфт їхав страшенно довго й нарешті зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стінами – тут уже не було темно, горіли тьмяні аварійні лампочки в залізному обплетенні. Долі розляглася стара зелена калюжа. Повітря було дуже вологе й несподівано холодне.
– Одягайся, – Інструктор відчинив двері величезної шафи. Я сподівалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобані куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжні, судячи із запаху.
– Я краще так залишуся.
– До стіни примерзнеш, – сказав він поважно. – Одягнись, або нікуди не підемо.
Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навіть не стала сперечатися. Наділа куфайку, більш-менш відповідного розміру, засунула ноги у валянки, які доходили мені до колін, натягла шапку…
Й одразу стало якось затишніше.
– Ходімо.
Він покрокував по коридору, тьмяно освітленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи ліхтарик. Через хвилину рука задубіла, і я нижче натягла рукав.
На стінах блищав іній. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:
– Чому тут так холодно?
– Нобелівська премія за 1910 рік, – відгукнувся він, не обертаючись. – Такий собі Ван дер Ваальс відкрив рівняння стану газів. Спасибі йому: люди одержали рідкий водень і рідкий гелій і навчилися будувати холодильні установки…
Промінь мого ліхтарика вперся у світле полотнище на стіні. Я придивилася: це було інженерне креслення Головної будівлі МДУ – а під ним багатоповерхове підземелля з лінією підземки.
– А це що?!
– Не гальмуй, – він ішов не зупиняючись. – Часу немає.
Я знову його наздогнала, боячись відстати, боячись залишитися на самоті в цьому холоді, в цій темряві. Мої валянки шурхотіли по вкритому інієм бетону, звуки дивно відлунювали від стіни до стіни, зі стелі звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне каміння…
«У печері гірського короля» – от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберігаються його скарби…
Я сповільнила крок. Стіни були обклеєні шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рік…
– «Іще пустельні Ленінові гори, – виспівуючи бурмотів Інструктор, – та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентські голоси уранці задзвенять…»
– Ми що, під Головною будівлею?! – до мене дійшло аж тепер.
Він посміхнувся:
– Усе, що ти хотіла знати про Темний Світ, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому році ми почали рити котлован… Знаєш цю легенду про заморо5зку?
Я знала. Скільки легенд розповідали про Головний будинок: нібито ґрунти під котлованом були слабкі, тому їх залили рідким азотом і поставили таємні кріогенні генератори…
Зуби мої почали цокотіти. Чи то з холоду, що проникав під куфайку, чи ще чогось.
– Ви сказали… ви сказали: «ми»?!
Він подивився серйозно й навіть з деяким сумом:
– Нормальні були ґрунти.
* * *
Вони працювали вдень і вночі – поспішали. Ківш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сіпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабіни і заціпенів, дивлячись униз.
Перший до нього підбіг Серго, молодий геодезист, і теж став як укопаний. Інструктор опинився на місці події через кілька секунд:
– Чому не на робочому місці?!
Глянув – і закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнішим інженером на дільниці. Іван Іванович устиг підбігти…
Отут їх і накрило.
* * *
На фотознімку майже сімдесятирічної давності важко було розрізнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори…
– Розумієш, ми не знали, до чого тут докопаємося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло…
У нього задзвонив телефон.
– Йдемо, – буркнув він у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!
* * *
Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скільки землі, каміння, перекриттів, скільки труб і обплетених жил у нас над головами. Скрізь іній, лютий холод, схоже на розорений космічний ангар на іншій планеті. Залізні стелажі, стойки, величезні балони зі скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження – гола біла стіна, вкрита кристалами льоду.
Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дівуля сидить на заледенілій підлозі під стіною: як була, у джинсах і короткому топіку, понура, зла. А трохи далі стояли мої знайомі – блондинка й Гриша. Обоє у валянках, у куфайках і в шапках, та ще й перетягнені шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвідчені.
– Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? – запитала блондинка в простір.
– Працюйте, – дозволив Інструктор.
– Дайте покурити, – раптом хрипко сказала дівка.
Блондинка пирхнула:
– Іди ти!
– Та нехай востаннє покурить, – несподівано заступився Гриша. – Тобі жаль?
Він кинув свою пачку разом із запальничкою. Дівка зловила, одразу закурила – звичним рухом, жадібно, квапливо. Потім стримала себе, стала курити підкреслено повільно, випускаючи дим угору.
Я секунду повагалася – і стисла в долоні амулет.
Воно… це… як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра… куди? У пекло?
– Стій, – сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.
– Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Відійди.
Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:
– Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.
– Отак пригощай їх сигареткою, – крізь зуби процідила блондинка. – Вони потім віддячать добром.
Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:
– Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!
Дівка загарчала й почала відповзати до стіни – не зводячи з блондинки злісного погляду… А потім раптом глянула на мене:
– Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато… ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше…
– Іди геть! – гаркнула блондинка.
Я встигла стиснути в долоні амулет і побачила, як зі сплетених долонь блондинки виривається білий стовп. Світло вдарило в чорну істоту, як величезний кий по більярдній кулі, і ввігнало її у велетенську потойбічну лузу. Розмиті вихори, сірі кисільні вири підхопили Тінь, і чорна фігура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простір, але й він угамувався – наче поверхня ставка після кинутої грудки.
Я виявила, що сиджу на крижаній підлозі й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, підійшла й стала поряд:
– Нудить? Це з незвички. Дивись, дівчино, це портал у Темний Світ, і звідти до нас лізуть Тіні. Убити Тінь не можна – можна тільки вигнати назад… туди.
Я озирнулася на Інструктора. Він у цій компанії був мені знайомий найбільше – підтримка й захист у разі чого.
Інструктор кивнув, підтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помітила, що він без куфайки – в легкому костюмі, у відкритих туфлях, і йому не холодно.
– Не парся, – знову заговорила блондинка. – Я знаю, як це сприймається свіжим поглядом… Але – життя є життя, і життя іноді містить у собі фігню типу порталу в підземелля… Треба просто прийняти, що так воно є, і не морочити собі голову. Покурити хочеш?
– Не курю… – я прокашлялася. – А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?
– А це вона просто молола язиком, – сказав Гриша. – Вони всі намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.
У руках у нього був смартфон, і весь цей час він, не відриваючись, грався в якусь іграшку на зразок «Балансу». У поєднанні з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.
– Відкрити портал з того боку вони не можуть, – Гриша програв і сховав телефон. – Отож не переживай…
Він подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.
– А як вони взагалі сюди… потрапляють? Проходять?
– Наче кран протікає, – видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. – Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.
Я розгублено кивнула.
– А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, – додала блондинка.
– Лізо! – гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. – Я все чую!
Вона картинно закотила очі.
– Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти їх бачила?
* * *
За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно – тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.
– Зліва дядько Толя, – неголосно представляла Ліза. – Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять… грають.
Троє дивилися на мене – так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.
– Вони охоронці, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну… їх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві… У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла – це випромінювання й хвиля…
– Гришо, – сказав Інструктор. – Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.
Я була йому дуже вдячна.
Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.
– Отже, ти їх бачиш? – запитала сухувато й буденно.
– Кого?
– Тіні!
– А, так.
– А що ти ще вмієш робити?
– Вареники з вишнями.
– Круто, – Ліза прищурилася. – А я тільки яєчню.
Гриша викликав ліфт.
– Гришо, – сказала Ліза несподівано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружині приємне – відкрий рамочку.
– А що ти мені обіцяла? – з готовністю відгукнувся Гриша.
– Це не лінь, – вона підняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…
– Я ж казав: на операцію взувай тільки кросівки…
– Я звикла на підборах!
– А ти борися з поганими звичками…
Вони сперечалися впівголоса, і було ясно, що обоє просто розважаються. Нарешті Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою і, продовжуючи бурчати, почав малювати графіті на бетонній стіні бункера:
– Рамочку туди… Рамочку сюди… так і пуп розв’яжеться…
– Як він це робить? – пошепки спитала я в Лізи.
– А як ти бачиш те, що бачиш?
Я знизала плечима.
– От і він так само, – кивнула Ліза. – Інстинкт.
У цю мить бетон розійшовся і в стіні відкрилася діра. Ліза по-дружньому простягла мені руку…
– Я туди не полізу, – я позадкувала.
– Залишишся тут?
Навколо була темрява, підземелля, іржаві комунікації, холод, вогкість, сморід…
Я замружилась – і пролізла в діру в бетонній стіні. Позаду залишився запах води й гнилі, мені в лице війнуло теплом, корицею і кавою, Лізиними терпкими парфумами…
Потім я налетіла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очі.
