Остап Вишня. Невеселе життя
ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ОБЩЕСТВЕННИКА» от 15/I-28 г.
Приняла: Упол[номоченная] С[ледственного] О[тдела] – Иванова.
Інформація з донесення секретного співробітника «Тычина»
20 січня 1928 р.
ВЫПИСКА из доклада с/с «ТЫЧИНЫ» от 20/I – 28 года.
Закрытие Ваплите и настроения литературных групп.
П. И. ЛЕБЕДЕНКО через СУРЖКО потребовал, чтобы я пришел к нему «по важному делу». Я пришел в «Допомогу».
Видите ли Вы, сказал он мне, РУХ перестал существовать, как укр. низовая организация. РУХ превратился в клевретов ГПУ, вроде СОВЗА и ЛЫЗАНИВСКОГО последнее общее собрание наметило это. Потому необходимо создать второй РУХ – прикрывшись маской «Издательства писателей».
Новое издательство будет называться «Кооперативне Видавництво Жовтень», Правление будет состоять из меня, Остапа ВИШНИ, Вас, Леонида ЧЕРНОВА и ЯРИНЫ.
Таким образом фактически можно будет под видом этого правления – довольно невинного, создать второй РУХ.
Я напущу в издательство важных кооператоров, мы получим крупные кредиты, тысяч в 40 от Книгоспилки и Допомоги и заживем.
ЛЕБЕДЕНКО возмущен поведением МОЛОТОВА на Украине. МОЛОТОВ хозяйничает как губернатор в колонии, он даже с ЧУБАРЕМ не считается.
Інформація з донесення секретного співробітника «Молдаванка»
21 січня 1928 р.
ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.
§ 35. Среди некоторых местных украинцев после вечера О. ВИШНИ шли разговоры о том, что правление О-ва им. Леонтовича испортило вечер О. ВИШНИ, устроив концерт, где преобладала малороссийщина.
Выступление О. ВИШНИ публике очень понравилось.
ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «Молдаванки» от 21/I-28 г.
Інформація з донесення секретного співробітника «Тихий»
22 січня 1928 р.
ОБЩЕСТВЕННОСТЬ о О. ВИШНИ.
§ 17. Насколько мне удалось выяснить, О. ВИШНЕ не понравилась публика, которая была на 1-м вечере. По этому поводу он говорил, что думал, что будет публика пролетарская и пришли главным образом буржуа. В связи с этим он вначале было отказался от выступлений на 2-м вечере и только после долгих просьб согласился.
ОСНОВАНИЕ: Сводка со слов с/с «ТИХОГО» от 22/I-1928 г.
Приняла: Упол. 2-й гр. СО – Иванова.
Інформація з донесення секретного співробітника «Тычина»
25 січня 1928 р.
…По последним данным ВАПЛИТЕ решило захватить в свои руки «КОРЕЛИС» и согласовав этот вопрос с председателем «КОРЕЛИСА» В. ПОЛИЩУКОМ и Остапом ВИШНЕЙ предложило своим членам войти в «КОРЕЛИС».
Сейчас в «КОРЕЛИСЕ» состоят – ИВАНОВ, СЛЮСАРЕНКО и ВРАЖЛИВЫЙ. Туда входят: ПАНЧ, КОПЫЛЕНКО, ЛЮБЧЕНКО, СЕНЧЕНКО. Тов. СКРЫПНИК разрешил «КОРЕЛИСУ» иметь свой журнал – на 5 листов в мес. – этим журналом и думают воспользоваться Ваплитовцы.
Інформація з донесення секретного співробітника «Тычина»
25 січня 1928 р.
ВЫПИСКА ИЗ СВОДКИ с/с «ТЫЧИНЫ» от 25/I – 28 года.
…Не менее воинственно настроены поэт ЧЕРНОВ и Остап ВИШНЯ.
«Грабят нас», сказал Остап ВИШНЯ ЧЕРНОВУ – грабят как сидорову козу. На Днепрострой не пускают ни одного рабочего украинца. Создают русские колонии – русские фабрично-заводские центры в сердце Украины. В вопросе хлебозаготовок нас третируют, как негров. Вы знаете, в Херсонской губ. МОЛОТОВ оставляет лишь 5 пудов в месяц на семью – безусловно в результате будет голод».
Сам ЧЕРНОВ мечтает о крестьянской партии и о создании какой-то украинской власти. …
Інформація з донесення секретного співробітника «Литератор»
28 квітня 1928 р.
О ХВИЛЬЕВОМ и др. литературн. объед.
§ 1. Вокруг возвратившегося из заграницы ХВИЛЬЕВОГО опять группируется та же публика. Ежедневно у него бывают и просиживают целыми часами: ДОСВИТНЫЙ, МАЙСКИЙ /БУЛГАКОВ/, ЯЛОВОЙ, несколько раз были ПАНЧ, ОСТАП ВИШНЯ, СЛЮСАРЕНКО и ЛЮБЧЕНКО А.
В последние дни, кто-то ночевал у него две ночи, но кто – не удалось установить.
Витяг із зведення УОУ ДПУ УРСР
12 травня 1928 р.
ВЫПИСКА из сводки УОУ ГПУ УССР на 12 мая 1928 г. № 18
СРЕДИ «ВАПЛИТОВЦЕВ»
На правом фланге украинских писателей (быв. «Ваплитовцы») в настоящий момент царит большое недовольство, формулируемое ими причинами – «нажима на украинскую культуру». Это недовольство возникло после появления в «Харьковском Пролетарии» резких заметок о «Народном Малахии» с обвинением этой пьесы в шовинизме и антисемитизме – автор КУЛИШ в разговоре с украинскими писателями говорит, что это безобразие русотяпство, что его приковывают к позорному столбу и душат украинскую культуру.
Остап ВИШНЯ бегает по городу, собирая у «украинской общественности» подписи под протестом «зажима». Им уже собрано 150 подписей.
ХВИЛЬОВЫЙ, написавший очень можорный роман, который он хочет противопоставить «Вальдшнепам», и ряд статей в «Коммунисте» по его словам порвал их, так как продолжавшая травля снова навела его на раздумье.
Владимир СОСЮРА показывает своим ближайшим друзьям написанное им стихотворение (не предназначенное для печати), начинающееся словами «НА ЖИДІВСЬКОГО КОНЯ ПОСАДИЛИ УКРАЇНУ».
Недовольство единиц украинских писателей очевидно выльется в «литературное молчание».
Б. Вірний
Рецензія на тритомне видання творів Остапа Вишні
серпень 1928 р.
ОСТАП ВИШНЯ. УСМІШКИ.
Том І, стор. 267, ціна 1 карб. 70 коп.
Том II, cтop. 256, ціна 1 карб. 50 коп.
Том III, стор. 254, ціна 1 карб. 65 коп.
– Ну, театр новый украинский я еще допускаю, – хотя, собственно говоря, – какая же разница между малороссийским с Саксаганским и современным «Березелем?» – ну хоры всякие, оркестры – бандуры там и кобзы я тоже представляю, даже, если хотите – украинское изобретательное искусство, но литература, литература…
– Нет, позвольте, товарищ, как же так – современная украинская литература…
– Да какая там литература! Один Остап Вишня да плюс Зощенко еще, но ведь последний то пишет же по русски!..
Це з випадково підслуханої в кримському домі відпочинку розмови двох росіян. Але зовсім не випадково я починаю цитатою з неї рецензію на три томи «Усмішок». З першого ж слова мусімо визнати нечувану для українського автора популярність, що має Остап Вишня між усіма шарами людности на Україні, ба навіть і по-за Україною. Що-до знаности, успіху й тиражу з Остапом Вишнею можуть змагатись хіба-що тільки Винниченко та Кащенко.
Остапа Вишню читають, заливаючись молодим реготом, селянські парубки в сельбуді, його читає, усміхаючись, робітник, його «Геть сором» читає на інтимній вечірці, захлинаючись і перекручуючи слова та наголоси, головбух тресту, що принципово проти «искусственного галицийского языка и насильственной украинизации». Примусити читати, та навіть не тільки читати, а й захоплюватись українською книжкою отакого «принципового ворога» це з першого погляду не аби-яка перемога й здобутки для українського автора. І коли-б до цього не домішувалось багато прикрих «але», тоді, далебі, нашу сучасну українізацію можна було б назвати «українізацією ім. Остапа Вишні», беручи на увагу значення й вагу «Вишневих усмішок» у справі неболючого й самоохотного переходу різних гатунків «принципових ворогів» до лона української культури.
Але для того треба, насамперед, з'ясувати констеляцію Остапа Вишні в сучасній українській літературі, а заразом і питому вагу літературну його «Усмішок». До цього нас зобов'язує, принаймні, сам факт трьох томів «Усмішок».
…Сельбудівська читальня. Хлопці читають черговий фейлетон О. Вишні «Бережіть ліси». Одсунувши на потилицю кашкета, а на лоба до самісіньких очей накошливши чуба, парубійко, з веселим, ладним кожної хвилини пирснути обличчям читає: «Садіть ліс! Бережіть ліс! Не нищіть дерева! Ліси – наше багатство! Ліси тепер наші! Селянські тепер ліси! Народні тепер ліси!..»
Либонь нічого смішного ще нема, але хлопці вже регочуться. Регочуться хлопці, аж за боки беруться – повірите? Вам дивно, дивлячись на них, і навіть ніби трохи ніяково, а втім дивуватись нема чого – «Хлопці звикли смішне вичитувати в Остапа, отож і сміються вже по звичці», – так принаймні, пояснює це місцевий учитель.
І справді, Остап Вишня до смаку припав нашому селу. Він знає село до найменших дрібниць, він уміє подати його фолькльор, зорати перед читачем незнану йому сільську цілину, в нього постійний і завжди свіжий контакт із селом. О. Вишня, власне, є селянський фейлетоніст і то не без підстав «Плуг» брав над ним літературне шефство. У своїх «Сільських усмішках» О. Вишня, як і наше село, – запашний, барвистий на дотеп, на влучне порівняння, на мовний кольорит, але разом із тим він і примітивний, як наше село.
Цю примітивність він переносить із своїх «сільських усмішок» і на инші фейлетони, але, переходячи міську царину, ця примітивність втрачає притаманний собі грунт, вульгаризується, переходить із гуморески в сміховину невеликого гатунку, що, кінець кінцем, складає літературне обличчя Остапа Вишні, ба навіть певне явище – Остап Вишня, над яким власно мало ще задумувався, а то й просто собі не думав сучасний український критик та публіцист, не кажучи вже за нашого масового читача.
Але віддамо ще раз належне Остапові Вишні, згадаймо його безперечно художні «Сільські усмішки», згадаймо його прекрасні запашні «Косовиці», «Жнива», прочитаймо з насолодою «Темну нічку-петрівочку», його барвистий «Ярмарок», щоб сказати – які величезні здібности в цього автора, яке знання сільського побуту, фолькльору, мови! Які можливості були перед автором, наколи б він у своїй дальшій творчості йшов межами «Косовиць», манівцями «Темної нічки-петрівочки», майданом «Ярмарку»! і яка шкода, що поруч «Вишневих усмішок» стоять прикрі Вишневі гримаси, яка шкода, що чималі Вишневі адепти йдуть за Вишнею саме шляхом його гримас, що створило в нашому літературному сьогодні «Вишніянство», як певний жанр нашого сучасного гумору.
Отож маємо поставити, на жаль – чи не вперше – на вид нашому читачеві гримаси «Вишніянства», щоб виповісти йому війну й засудити його.
Треба, мабуть, погодитись і визнати за аксіому, що коріння справжнього, нескороминучого і позверхового, а глибокого і тривалого гумору ховається в комізмі ситуації, що примушує читача захоплюватись і сміятись із дисклокації дієвих осіб та речей у гумористичному творі, де динаміка дії натрапляє на несподіваність, ускладнення й дивує ефектним, часто занадто простим (і в цьому чи не найбільший ефект!) розв’язанням. Такому видові гумору слово, комічний вислов править тільки за помічну функцію, бо центр ваги комізму там не на слові, а на ситуації. Ми дивимось на виставі Гоголівського «Ревізора» чи Мольєрових «Тартюфа», «Міщанина-шляхтича», «Лікаря з примусу» або читаємо «Мертві душі», чи, кінець кінцем, Аверченкові гуморески й сміємося. Цей сміх у нас тут викликає, розуміється, не слово, а сама дія, бо комізм слова – живий тільки в аспекті свого часу, а комізм ситуації легко може абстрагуватись від конкретних часових обставин і переходити кордони своїх епох. Отже, комізм слова – тимчасовий і скороминучий, комізм ситуацій – якщо й не може, натурально, бути вічно, то принаймні, прагне цього, він тривалий і живучий.
Неправильно було б сказати огульно, що Остапові Вишні бракує зовсім комізму ситуації, він трапляється в нього подекуди, ну хоч би взяти, приміром, його фейлетони «Як я рибу ловив», «Підмолоджування», «Геть сором», але це, власне, вийнятки. Гумор О. Вишні спирається, насамперед, на комізм вислову, часто комізм зрусифікованого вислову, або ще гірше комізм (якщо це можна серйозно назвати комізмом) вульгарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнісінької порнографії.
Ось кілька зразків цього непевного комізму вислову чи гумору русизму: «Праведні слова… Іменно підходити й іменно «вміючи…» «І замість «смички» получилось саме «ох»… «согласний, товаришочки, согласний…» «розрішилась благополучно, «юринда», «заміченіє» «Кирпаті гори» (розумній – Карпати Б. В.), «Ох, і харрашо на селі!..» До речи: О. Вишня чогось вважає за вельми дотепний цей вислов «харрашо», «хароший», і він не може по доброму розлучитись із ним у одному фейлетоні, а й далі багато разів уживає його на розвагу нашому сільському читачеві, що жадібно ковтає те, «не мудрствуя лукаво», й на потіху аматорам «малоросійських вещичок».
Мова мовиться, розуміється, не про так званий «сказ», що поза своєю комічною стороною подає живу, з життя, з побуту взяту, картину, а про дешевий спосіб насмішити «до нікуди» свого читача. Проте в О. Вишні можна натрапити подекуди й «сказ», взяти, наприклад, гумореску «Охорона народнього здоров'я»:
«Чи-лі какая, примєрно, «бешиха», чи там «глаз» чи «пристріт» чи «сояшниця», – баба етая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп'ять-же таки: «зуби», «переполох», «простуда», чи-лі какой нібудь вас «огник» поприщить, – усьо ето баба Палажка достоменно проізойшла й на все єті болісті їй просто таки вроді наплювать…»
Та в тому-то й біда, що за «сказом» ідуть у О. Вишні зловживання покрученим словом, русизмом, і сумлінний критик міг би списати багато паперу, виписуючи та підраховуючи оту «юринду» та «харрашо», але я гадаю, що цю роботу можна з легкою душею покласти на дозвілля статистиків.
Остап Вишня виробив собі кілька штампованих засобів і раз-у-раз орудує ним, не турбуючись за те, як, кінець кінцем, читач сприйматиме їх. Адже-ж ці гуморески були розраховані на газету, на одноденне читання, а не на три томи «усмішок». Ось зразки цього Вишневого засобу, що може й веселять «медлительного в движениях малоросса», але набридають хоч трохи культурнішому читачеві: «Великі ножиці, грізні ножиці, гострі ножиці, розчепірені ножиці… Отакенні ножиці…» Чи ще: «Село – це така собі територія, а на тій території хати, хліви, льохи й церква… Поміж тими хатами вулички… У льохах нема нічого, бо давно вже поїли… На церкві хрест, а на хресті галка… Хрест золотий, а по позолоті по тій – купочки біленьки, – то птиця господня антирелігійну пропаганду робить»,
Дотепи, подібні до цієї «пташиної антирелігійної пропаганди», аж через вінця ллються по гуморесках О. Вишні. Тут і «сорочка зав'язується вузлом вище того місця, про яке ви зараз думаєте», і наш класичний поперек, що «переходить у «далі» (цим попереком з «рештою» О. Вишня козиряє кілька разів), і матня, що «на вас іззаду скепсисом віє», і лій – «певна річ, коли він у голові. А як у иншому місці – ні чорта не варт… М'яко тільки сидіти та ширше штани ший».
О. Вишня вельми уподобав ці сумнівної якости дотепи, що-до тих місць, «яке чухаєш» і без аніякісінького чуття міри (та й чи можна тут, взагалі, вимагати якоїсь міри?) рясно сіє на сторінках трьох томів.
Що це – гумор? Ми не будемо зараз сперечатись, чи смішні ці всі пастушки, що «за корівками йдуть, матюкаються», чи реготатиме читач з отої «бугаячої сили» – такий гатунок «гумору», без сумніву, знайде завжди свого аматора, ба навіть численного аматора, але-ж про це мова. Говорячи про Вишневу вульгарщину, ми: далекі від «критичного стилю» якогось А. Г. (див. «З блок-ноту критика» «Літературна газета», ч. 9), щоб істерично кричати – куди, мовляв, дивилось ДВУ, видаючи ці три томи. Ні, ми уявляємо зараз собі зовсім иншу негумористичну картину: тисячами примірників розходяться «Вишневі усмішки», їх читає безліч читачів, та й не тільки читає, а й на них у певний спосіб виховується наш читач, вони правлять йому за школу дотепности й гумору. О. Вишня фактично створив навіть свою школу, що позначилась низкою кислиць у вигляді «Веселої книжки» видання «Плужанина», між авторами «вишневих» гуморесок і їхніми численними споживачами є обопільне порозуміння, вони один одному імпонують і, я сказав би, – вони доповнюють один одного. Важко-бо уявити літературний портрет Остапа Вишні без його сміхотливої авдиторії в сельбудинку, в Кубучі, на естраді і, на жаль, важко також уявити сучасного читача української книги без Остапа Вишні…
«Вишніянство» – це не тільки певний жанр нашого сучасного гумору, це є разом із тим і певна течія, і досить потужна течія серед читачівської маси, це – цілий рух. «Вишніянство» – це навіть монометр читачівського смаку, і успіх «Вишневих усмішок» – це мірило культурного рівня їх читача.
Ви придивіться на нашого споживача гумористичної літератури: він (пересічний «він») без особливого піднесення перегортатиме сторінки Джером-Джерома, його мало вражатиме Марк Твен, він не візьметься за сатиру російського Щедрина, його не заполонить сучасний чех-гуморист Гашек, і він, далебі, не проміняє Генрі на Остапа Вишню.
Наш пересічний читач не сприймає тонкого гумору, він потребує такого гумору, щоб від нього «перчило!».
Справді-бо, який смак треба мати, щоб задовольнятись із цих каскадів Вишневого дотепу:
«Хіба-ж ото чоловік у рожевому трико, з бантами на плечах… Ніколи в світі… Стриба над берегом і так випинається, так випинається… Не по чоловічому. Або ос стоїть «примірник…». Ну, як ти його за чоловіка «держатимеш», коли в його «різниця» ось-ось прорве трико й вискочить на простір пісковатий…» («Пляж київський»).
Або візьмімо ще один листочок із лаврового вінця нашого сучасного прем'єр-гумориста – його славнозвісне «Геть сором».
«А ось – реєстраторка. У неї тонісінький кленовий листочок, з бантиком, а біля пупа чорненька мушка… Вона кокетує… То підніме листочок, то пустить… І сама вся радість, вся іскра… Бурсацьким спуском пливе на базар Федора Силовна. Вона маслом торгує. На неї жодний листок фіговий не приходиться. У неї великий листок – комбінація: одна половина з лопуха, а друга – з капусти… І ції комбінації не хватає. Решту вона граціозно прикриває сковородою…»
Читаючи оці рядки, мимоволі спадає на думку: і хто це пустив у світи про нас брехню, що ми, українці, дотепна, гумористична нація! Наша гумористична література ще до «Вишніянства» не багато знала справжніх імен на сторінках своєї історії; на їх дуже була скупа чомусь та нація, що може пишатись своїм народнім гумором.
Чи може то часи ті вплинули, коли було нам не до сміху, чи ще яка причина, але поза Стороженком, Руданським, Глібовим та ще кількома спорадичними в гумористичній літературі іменами з-під друкарської машини в нас виходив до революції хіба-що тільки Півень, з його «Торбами сміху» та иншою Губанівською макулатурою.
Вульгарщину з важкуватим серпанком оцих «різниць», «попереків» і «решт» дістав у спадщину Остап Вишня від своїх малоросійських попередників. Традиція «Губанівців» не раз позначається на гуморі Остапа Вишні, і його остання гумореска, що вивершує третій том – «Літ через п'ятдесят», своїм змістом і стилем є, по суті, перелицьоване на прозу й радянський кшталт, колишнє хахлацьке:
Якби я був полтавським соцьким,
Багацько де-чого зробив:
По бережку ходили б свині
Галушки в Ворсклі б я варив.
Ці традиції затуляють у цілому портреті О. Вишні його, як фейлетоніста-громадянина, і його окремі хороші, а подекуди, я сказав би, навіть епохальні фейлетони, як «Конфуз», «Вольовий спосіб», «Дещо з українознавства», «Нате й мій глек на капусту», тонуть, на жаль, у бочці малоросійського дьогтю.
Низькопробної культури гумор О. Вишні. Остап Вишня – це криза нашого гумору, що її варіяцією є нуднуватий і (крім поодиноких винятків) гумористично-безпорадний «Червоний перець», що пасе задніх проти російських «Крокодила», «Бегемота», «Смехача». Це тема вже окремої статті, а не рецензії, але й, пишучи цю рецензію, більше маєш на оці не автора трьох томів «Усмішок», а його читачів, бо гудити Остапа Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О. Вишні з його смаками, це значить фактично писати рецензію й на читача.
Можна було б не загострювати питання, якби в нас не «канонізували» гумор Остапа Вишні (дивись числа журналів «Плужанин», «Плуг» тощо), але саме через цю канонізацію справа з «Вишніянством» набирає вже певного літературно-громадського характеру, що вимагає статтів, літсудів і диспутів.
Тимчасом ми констатуємо факт величезної популярности й успіху серед читачівської (ба навіть і літературної часом) маси Вишневих «Усмішок». Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня «культура примітивізму» (хай дарує пан Донцов нам на плагіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє, коли пересічний український споживач гумористики стане на вищий щабель культурности, несе забуття Остапові Вишні й смерть «Вишніянству», якщо, розуміється, автор «Усмішок» не стане на свою справжню літературну путь, емансипувавшись від решток національної обмежености, вульгарщини й примітивности.
ІНформація з донесення невстановленого секретного співробітника
[1928 р.]
Остап ВИШНЯ /Губенко Павел Михайлович/ утром часов в 10–11 в редакции «Вісті» в присутствии техсекретаря ОГЛОБЛИНА и репортера СИМОНЦЕВА в комнате ИГНАТОВОЙ начал разговор о выступлении Волынского воеводы ЮЗЕФСКОГО. Разговор почти буквально был такой:
«Дожить до такого выступления. Вот что наделал Шумскизм (неправильная борьба с ним).
Что ЮЗЕФСКИЙ. Это говорит Франция и Англия. Сказать ЮЗЕФСКОМУ такую речь – для нас значит потерять Полесье, Волынь, Западн. Украину. Лазарь Мойсеевич (Каганович) накрутил, Коминтерн поддержал и утвердил, а он сам фью, пятилетки составлять, а тут расхлебывай. Вот, что значит такая политика /национальная/. А Польша скоро /через м-ца два/ сеймик для каждой народности созовет…
Кто его знает, кто прав – Шумский и Максимович, или же Васильков /и назвал еще кого-то/.
Совсем неправильно делать так политику – ШУМСКОГО в Ленинград, МАКСИМОВИЧА – еще куда-то. Это не есть национальная политика /разгон КПЗУ и Шумскистов/.
Дальше ВИШНЯ говорил о том, что после интервенции /которая, якобы, скоро будет/ посадят в каждое село украинца учителя, организуют земельный банк с рассрочкой выплаты за землю хоть на 300 лет и т. д. и на этом прервал, а СИМОНЦЕВ после ухода ВИШНИ заключил: «пессимист Павел Михайлович» /ВИШНЯ/.
Все время при разговоре ВИШНЯ очень нервничал и говорил с большой злостью, возмущаясь нац. политикой партии.
Кроме вышеуказанного ВИШНЯ в личной беседе с с/с говорил, что в Польше наш Полпред в Варшаве т. КЛОЧКО говорил ему, что Польша за эту зиму к войне подготовится совершенно, Красная же Армия процентов на 30 не будет готова.
Потом ВИШНЯ от себя добавил: «то, что пишут в газете, что Красная Армия вполне готова, ничего не значит, ибо если пресса утверждает что-нибудь – значит этого в действительности нет».
Между прочим ВИШНЯ о ПИЛСУДСКОМ сказал следующее: «ПИЛСУДСКИЙ как бог в Варшаве. Смерть его породила бы в Польше ковардак, особенно среди украинцев, которые надеются на него».
Затем, закончив с ПИЛСУДСКИМ, сказал: «Так строить социализм, как у нас – нельзя, нам немцев нужно», и смягчая эти слова добавил: «выписывать». «Немецкие коммунисты – говорил он, – это не те коммунисты, что у нас» /они мол с национальным уклоном, все для Германии/. Они /немцы/ интересуются нами не потому, что мы строим социализм, а потому, что хотят на нас заработать, т. к. у них тяжелое положение и нужно всяческими способами выкручиваться. Относительно ГИНДЕНБУРГА ВИШНЯ говорил, что ГИНДЕНБУРГ в Германии очень уважаем всеми и охрана его меньше нежели у ПЕТРОВСКОГО.
Этот разговор происходил вскоре после приезда ВИШНИ из-заграницы.
ОСНОВАНИЕ: Дон[есение] Осв[едомителя] ОПК № 173.
Інформація відділення розвідки про Губенка П. М.
4 січня 1929 р.
НАЧ. 2 ОТДЕЛА СО тов. КОЗЕЛЬСКОМУ
Задание т. Андреева
В ответ на В/задание за № 1399 от 27/ХII-28 г. сообщаю, что гр-н ВИШНЯ – ГУБЕНКО Остап Михайлович, 1889 г. рождения, урож. Полтавской губ., в настоящее время проживает в доме № 130, кв. 11 по Сумской ул. /3 р./
Основание: докл. разв. №……… от 4/I-29 г.
НАЧ. РАЗВЕД. ОТДЕЛЕНИЯ СОУ /ПАНОВ/ [Підпис]
Інформація з донесення секретного співробітника «Тычина»
[1929 р.]
2 ОТДЕЛЕНИЕ СО
ВЫПИСКА ИЗ СВОДКИ С/С «ТЫЧИНЫ» ОТ
Панас Иваныч совершенно увлечен Западной Европой. Все его знакомые уверяют, что в Западной Европе сплошной рай. Особенно увлек его Остап ВИШНЯ, который, при встрече с ЛЕБЕДЕНКОМ, чуть, чуть не расплакался и, воздев глаза в гору, сказал:
– «Яка чудова річ воля, знаєте наш радянський союз ЦЕ В’ЯЗНИЦЯ, а Европа – Рай».
Чего только не рассказывал восхищенный ВИШНЯ ЛЕБЕДЕНКУ про Европу и про петлюровцев, формирующих свои полки на границах Польши, и про могучий рост капитализма, и про все более и более усиливающееся европейское хозяйство.
«І, побачивши це все Ви будете бардом червоного пана».
Спросил Панас.
«Що ж робить, така вже моя собача доля», грустно заявил ВИШНЯ.
Привітальна телеграма Васильченку С. П.5 від Остапа Вишні
12 cічня [1929 р.]
Из Хрк 6605 12/I в
Киев Воровского 22
[…] Наросвіта Васильченко –
= Многа літа славному [юб]ілянтові. Перепеленята пе[рем]огли хай живуть перепеленята. Слава творцеві [їхн]ьому.= Остап Вишня =
Витяг з доповіді П[олітичного] К[онтролю]
[1929 р.]
ВЫПИСКА ИЗ ДОКЛАДА П. К. О ПОЕЗДКЕ УКРАИНСКИХ
ПИСАТЕЛЕЙ В МОСКВУ И ЛЕНИНГРАД.
Юморист Остап ВИШНЯ на банкете в Наркоминделе заявил, что необходимо всех украинцев, находящихся в РСФСР, вернуть на Украину. На это тов. РЫКОВ спросил: «А ШУМСКОГО тоже?» ВИШНЯ ответил: «А можно было бы и ШУМСКОГО в сущности возвратить».
Витяг із спеціального донесення за матеріалами Відділу Політичного контролю ДПУ УРСР за квітень 1929 року
квітень 1929 р.
ВЫПИСКА
из спецсводки о настроениях украинских писательских и
артистических кругов по материалам Отдела Политконтроля
ГПУ УССР за апрель месяц 1929 года
ПО ОБЪЕКТАМ ПЕЧАТИ
«ВАПЛИТОВЦЫ»
В апреле мес. замечалась тенденция к новому объединению сил б[ывших] «Ваплитовцев». В писательской среде усиленно обсуждался проект организации «Фабрики писателей», – литературной организации, которая явилась бы приемницей «Ваплите», – с той разницей, что в ней будут принимать участие и писатели, формально прежде не входившие в «Ваплите», но сочувствующие ей (В. ПОЛИЩУК, Остап ВИШНЯ, АНТОНЕНКО – ДАВИДОВИЧ). Сплочение сил «Ваплитовцев» и выступление их «единым фронтом» произошло вокруг постановки новой пьесы М. КУЛИША – «Мина Мазайло», посвященная актуальной теме об украинизации, пьеса эта идеологически противоречива и фактически проповедывает укр. шовинизм. Газеты «Вісти», «Харьковский Пролетарий» и «Коммунист» поместили отрицательные рецензии об этой пьесе.
Выступление в доме им. Блакитного
В связи с этим 22.IV в доме литературы им. Блакитного на собрании писателей, посвященном постройке их дома «Слово», группой «Ваплитовцев» было устроено выступление против редактора газ. «Вісти» – КАСЬЯНЕНКО за его отрицательную рецензию о новой пьесе КУЛИША – «Мина Мазайло».
После предложения КУЛИШУ поехать в Москву за деньгами для постройки, он заявил, что не поедет, т. к. расстроен ведущейся против него травлей в виде рецензий на «Мину Мазайло».
КУЛИШ сказал: «Я прекрасно знаю, що всі рецензії [переходили] через ЦК і воно їх санкціонувало».
После этого писатели КОПЫЛЕНКО, КОЦЮБА, ЛЮБЧЕНКО и частично ХВИЛЬОВИЙ устроили КАСЬЯНЕНКО обструкцию, крича: «Это безобразие… возмутительно и т. д.».
На фракции ДВУ, где присутствовали КУЛИШ, СОСЮРА, ХВИЛЬОВИЙ, ЯЛОВИЙ по адресу ораторов, выступавших на русском языке, они пускали следующие реплики: «Не давать им слова. На Украине пусть говорят только по-украински».
Во время обсуждения вопроса о [чистке] партии, эта группа задавала вопросы: «А сколько надо нашего грязного белья пересмотреть, чтобы считать себя прошедшими чистку».
Журнал «Лит. Ярмарок»
4-й номер журнала «Литературний Ярмарок» редактируемого ХВИЛЬОВЫМ, при участии большинства «Ваплитовцев» продолжает старательно обходить актуальные темы сегодняшнего дня, иронизируя над основными вопросами Сов. строительства.
В статье о поездке украинских писателей в Москву совершенно не затрагивается вопрос о большой политической важности этой поездки, а сообщается только о том, что у Миколы КУЛИША в Московском театре украли кошелек и документы, что писателей везли в Москву в «настоящем пассажирском вагоне», на котором не было надписи «для устриц» и т. д.
В этом же номере (4-м) помещены легенды про Остапа ВИШНЮ, поданные сквозь призму кулацкого мировоззрения. Остап ВИШНЯ выводится защитником крестьянства от ……. Советской власти.
Телеграма Олени Грудініної до брата Остапа Вишні
14 квітня [1929 р.]
Из Хабаровска – Хрк – 0243 – 14/IV
Либкнехта 130 Остап Вишня
Если у тебя есть возможность пришли мне 150 рублей
Очень прошу сделать это у меня арестовали Жоржика надо отправить сына Ленинград я совсем потеряла голову самой придется выехать россию июне месяце смогу ли приехать домой к вам жду срочного ответа = Лена
Лист Олени Грудініної до брата Остапа Вишні
[1929 р.]
АДРЕС НА КОНВЕРТЕ: Украина, Заказное, г. Харьков, ул. Либкнехта
130 кв. 11 Остапові ВИШНІ.
Ш т а м п: Хабаровск, Калининская 53 Е.М. ГРУДИНИНОЙ
Дорогой Павлуша.
Ну, Жоржик получил 5 лет Соловков. Только его оставили здесь почему-то отбывать наказание. Я не знаю, что мне делать. Уехать – куда? Да и как его оставить одного, – невозможно. Вещи у меня забрали, кроме носильных, т. е. обстановку. В общем паршиво. Изревелась, издергалась здорово. Посоветуй мне, что делать. Я все же думаю, когда пройдет моя истеричность поступить здесь на работу. Если ты можешь, помоги мне сейчас. Я тебе и так очень благодарна.
Крепко целую тебя твоя сестра Олена.
Целую «Андрюшку», ихнюю маму и всех.
Хотя бы написали Вы.
Витяг із спеціального донесення за матеріалами Відділу Політичного контролю ДПУ УРСР за травень 1929 року
травень 1929 р.
2 ОТДЕЛЕНИЕ СО.
ВЫПИСКА ИЗ СПЕЦ-СВОДКИ № 2 УОУ ГПУ УССР о настроениях украинских
писательских и артистических кругов по материалам Отдела П.К.
ГПУ УССР за май месяц 1929 г.
О вечере памяти КОЦЮБИНСКОГО.
В последних числах мая, в закрытом помещении Центрального Профсада был организован вечер памяти КОЦЮБИНСКОГО, причем, согласно указаний Зав. Агитпроп Окружкома т. ГИРЧАКА, была намечена к постановке революционная по содержанию пьеса «Заколот», после чего должно было состояться торжественное заседание.
Накануне этого вечера произошла на ул. К. Либкнехта случайная встреча между Гнатом ЮРОЙ /худ. рук. т-ра Франка/ и украинскими литераторами – КУЛИШЕМ, Остапом ВИШНЕЙ и др.
Остановившись, КУЛИШ в возбужденном и повышенном тоне обратился к ЮРЕ со следующими словами:
… «Вот Ваше настоящее лицо – халуйство; когда на Вас нажимают массы, вы не можете отбиться, не имея своей позиции. Ваше халуйство выражается в том, что Вы ставите в национальный, посвященный Коцюбинскому, вечер – пьесу русского драматурга»…
Потрясая кулаками, КУЛИШ в продолжении 10–15 минут осыпал театр им. Франка всяческими оскорблениями, указывая на то, что театр «Березиль» этого бы не позволил.
Гнат ЮРА пытался оправдываться, заявляя, что он здесь не при чем, что это директива Агитпроп’а и т. д.
На это КУЛИШ возразил:
…«В том-то и беда, что у Вас самого нет определенной линии и лица и вы поэтому подыгрываете. Сегодня служите и лижете пятки Соввласти, а завтра будете лизать Гетмана»…