Емма Андієвська
Роман про людське призначення
Властиво, на перший погляд воно нібито й не містилося нічого загрозливого ні в поновному захопленні Перекотигори тантризмом, ні у відвідинах парапсихологічних доповідей (куди він затягнув був і Федора), де піддослідні медіюми самим поглядом згинали залізні дроти чи втримували в повітрі фунтові гирі, хоча того вечора Федір нібито не мав поворотного нападу тропічної хвороби, яка інколи в легкій формі поверталася до нього в поміркованіші широти, розщеплюючи навколишню дійсність на додаткові з’яви, – ні в знайомстві з новітніми Божими танечниками, що від удару звичайнісінької ложки об мідний чайник чи миску впадали в транс, звинніше від професійних циркачів годинами вивертаючи тіло з суглобів на славу Всевишнього, як вивертали хребти представники східніх культів, що підміновували римську імперію, яку через це й підкорили довготелесі варвари.
Зрештою, хіба Перекотигора з не меншим запалом ще не так давно захоплювався генетикою (у Федора збереглося кілька тих малюнків, які йому подарував Перекотигора, бо решту він згодом понищив), вимальовуючи перед заціпенілим Федором, якому малярство завжди виповнювало киснем легені, теракотові кажаноподібні півонії завбільшки з відро для, як висловлювався тоді Перекотигора, хоч згодом він то все заперечував, кажучи, що то все Федорова вигадка, – ступінчастих палаців майбутнього, що його він, розкладаючи перед Федором метрові ґваші, доповнені для більшої наочності дротяно-мотузяними конструкціями, якими тоді під саму стелю було захаращене Перекотигорине житло, проектував у містах-хмаросягах, де серединою двосотого поверху, за системою потужних опустів-помп, побудованих на засаді фото- синтези, текли ріки, що ними курсували океанські пароплави, ніде не затискувані набережними хмаросягу, де існували багатокілометрові, за системою гідравлічних вахлярів висувні парки, де височіли, об'ємом на кілька проваль розсувні церкви-мушлі всіх релігій світу з музичними лабіринтами, з органними нішами, концертними, порхавкоподібними залями й авдиторіями крізь усю ступінчасту мережу веселкових помешкань, захисних вулиць, каналізацій, площ, колодязів і скверів, які в зменшеному вигляді, разом з гойдалками, водограями, марсіянськими ракетами й коробами з піском для найменших, разюче нагадували кольорові мантри, що ними Перекотигора вже тоді пообвішував свій закуток.
А втім, чого вже так дуже було дивуватися з Перекотигори, який завжди мав нахил, щоправда, дещо своєрідний, до містики, як це інколи трапляється з тими, що трохи заретельно час від часу занурюються в тілесне, хоч, може, саме тут Федір найістотніше помилявся, ототожнюючи Перекотигору з тим, що той сам про себе розповідав, підносячи навколо свого справжнього єства мости навіть перед такими погідними приятелями, як Федір, який ніколи нікому не ліз в душу, вважаючи, що кожна людина має право на свій унутрішній – нехай і який мікроскопічний – безлюдний острів, – коли нещодавно сам Федір подибав на зоні для пішоходів чималий гурт німецьких молодиків (як швидко міняється ментальність, ще десять років тому щось подібне було б немисленне), завинених поверх уторочкованих джинсових камізельок у давно не прані сіраві хламиди, – найстаршому, здається, не минуло й двадцяти років, – що, виставивши під баварський поміркований дощик поголені доліхокефальні маківки й закочуючи в надхненні очі, співали гімни Крішні, намагаючися перекрити гітарні виступи з десяток так само молодих, лише помитих і підпрасованих сектантів, які трохи поодаль кволими голосами славили Ісуса, дисципліновано пощипуючи гітари, що їх, як і гімни Крішні, напливами заглушував гучномовець роз’юшених безбородих маоїстів, що, на всю потужність зелених сердець палаючи (з віддалі методично запрограмовуваним) гнівом на розкладницький добробут навколишнього капіталістичного світу, який уможливлював їм зручно жити в достатках і не лише вільно висловлюватися, а й, де йшло, безкарно підтероризовувати більшість, поривалися переконати публіку, переважно з пакунками в руках після суботніх закупів, що єдиний порятунок людства – в комунізмі, і то виключно китайського зразка, – там просто рай! – захлиналася добре відхарчована нордійська дівуля з заячою губою.
А коли Федір, терпляче вислухавши вогневергальну проповідь, нарешті поцікавився, чи сама надхненна проповідниця була в тому раю і чи їй бодай раз спало на думку, що станеться з нею самою, коли в Европі запанує радянський чи китайський Гулаг, то дівуля роздратовано спитала, що означає це чужинецьке, варварське слово, а дізнавшися, що «Гулаг» – твір Солженіцина про радянські концтабори, заверещала: «Солженіцина і всіх тих, хто паплюжить світлу комуністичну дійсність, треба перевішати на першій ліхтарні, бо всі вони брехуни й провокатори, від яких треба вичистити людство».
«Якщо ви не читали Солженіцина, то звідки ви знаєте, що він брехун. Ви ще не добігли влади, а вже, й не передихнувши, засуджуєте людину на смерть, не вислухавши її», – спробував докинути Федір, але дівуля, блиснувши верхніми яснами, верескнула, що плюне йому межи очі, якщо він негайно не розматеріялізується в повітрі, бо хто проти комунізму, той проти всього людства, і його треба знищувати, як мерзенну попелицю.
«І во віки віків амінь!» – уже подумки докинув Федір, ухиляючися перед скринькою з проклямаціями, що її пожбурила в нього розпашіла дівуля, ладна проливати ріки чужої крови (до своєї власної, як Федір уже не раз пересвідчувався, усі геркулеси на словах виявляли надмірну чутливість, бож безкарно товктися в чужій душі значно легше, ніж зносити мікроскопічну подряпину на своїй).
Скільки в людині енергії, і чому на кожному щаблі свідомости ця безлика енерґія, яка могла б так само бути й добром, від найменшого подуву заряджується чавуннозубим злом, руйнуючи все навколо себе і себе саму, спалахнуло в Федорі, коли він уже з віддалі глянув, як дівуля разом з мовчазним білявим хлопцем, дуже подібним до неї (зрештою, як тепер Федір роздивився, інші п’ятеро теж виглядали близнюками, ніби спільне фанатичне переконання єдиним ляпасом увібгало їх назад у вид, вимаґлювавши виборені від амеби до людини індивідуальні риси) визбирували в чотири руки розкидане майно (решта, – переважно довготелесі, з задовгими руками члени групи, – не сіпалася допомагати, зайнята податливішими перехожими й гучномовцями), посилаючи в той бік, де щез Федір, від ненависти фіялковий погляд, аж йому стало її шкода, не розумом (розум зневажливо ствердив: і чого воно так юшиться? Чи я його скривдив, забрав йому місце під сонцем?), а серцем.
Власне, саме тоді під лазерним поглядом дівулі у Федоровій аорті (він міг би пальцем намацати, де саме) тоненькою цівочкою, часами лише то міцнішаючи, то слабнучи, вперше попливло передчуття, яке його вже не залишало: всі ці події: ця розмова глухонімих, ці очі, ладні безжально нищити все, що не давалося убгати себе в шабатурку їхнього мікроскопічного, по-сектярському нетерпимого уявлення про світ – це його життя, за яке, хоч би й що там інше просторікували розумахи, колись і йому, як і кожному, доведеться звітувати перед Всевишнім, бож хіба ця майже на голову вища за нього дівуля з заячою губою не була якоюсь часткою і він сам? Кусник людства, окрайчик іскри Божої? Розум її зневажив, змолов на порох осудом: гістерична креатура, загонисте дурепище, яку біологічні і духовні сили, виділені їй природою й провидінням на хлопця, на численне продовження роду (щороку по дитині, одразу втихомирилася 6) і на особисте (і хто зна, чи не є це – єдине й найістотніше?), дароване кожному, не знане самому чоловікові, вище призначення, наслідком випадкових обставин, яких могло й не бути (здебільшого через того самого хлопця чи за браком його, – на які лише вихиляси не штовхає людину не за призначенням скерована енерґія), прилютували її, обікравши її волю й призначення, до людиноненависницької догми (а яка догма не людиноненависницька? адже жодна догма не терпить побіч себе іншого погляду? Чи то просто властивість людини: до всіх її дій непомітно підключається фанатизм, що постійно паразитує на межі людської свідомости, і тому під кожним гаслом, навіть в ім’я любови до ближнього – і саме тут – найчастіше – чатують ріки крови? – а людину, ледве вона титанічним зусиллям духа й волі звільниться з одних лещат, куди ж сама себе й уманеврувала, як її вже дідько штовхає нап’ялити на мозок якусь іншу, ще страшнішу пекельну затискувачку, що на століття випалює все живе?).
Розум унедійснив дівулю з заячою губою, а серце пошкодувало: людина ж. Роз’юшена, небезпечна в своїй нищівній нетерпимості, яка ще стільки на своєму шляху нашкодить іншим (хіба кожного разу, як людина вважає себе управненою вирішувати долю іншої людини, вона одразу ж не нагромаджує навколо себе бастіони з трупів?), алеж людина. І ця людина у великій біді. Людина, що ненавидить іншу за будь-яку істотну чи неістотну інакшість, завжди в біді, і її треба від неї ж самої рятувати, тільки як? Як рятувати того, крізь кого, одним помахом унедійснюючи віки, лунає інквізиторський голос, що санкціонує (о цей піднятий угору повчальний палець непомильности!) автодафе в ім’я того Лагідного, який сказав: «ударять у праву щоку, підстав ліву?» Як промовляти до того, хто влялечкувався у фортецю із «ми єдині праведні, сіль землі, ліпші?» Як тут допомогти? Адже хочби й що він, Федір, говорив, вона ж не слухатиме. Він для неї з іншої плянети, марсіянин, – ще гірше – щось, що треба нищити, з ким не розмовляють, як не розмовляють з поросям, котре лагодять зарізати на печеню. Інший вимір. Хіба всі жорстокості не з того, що людина людину розсаджує по інших площинах? Тих, хто в іншому вимірі, легше нищити, не затьмарюючи сумління: не наш, отже не людина; хто побиватиметься за смаженим коропом на тарелі? Тож як йому промовити до дівулі, коли він для неї навіть не смажений, а гнилий короп? Та що для неї, коли, здавалося б, до такого проглядного Перекотигори, він, Федір, не завжди міг промовити до душі, бо навіть коли йому теплішало в грудях, що він із Перекотигорою дійшов згоди в якомусь питанні, раптова, зовсім незначна дрібниця розпанахувала між ними прірву, унаочнюючи, що Федір, який роками приятелював з Перекотигорою, його зовсім не знає й не розуміє в найпростіших речах, наче Провидіння затялося йому зайвий раз нагадати, що людині ніколи не дано знати іншої, і саме тому таке пекло й діється на землі?
А втім Федір ніколи не поспішав з висновками, даючи часові впорядкувати надто гострі й з унутрішнім приском явища, так само, як він ніколи не надавав би найменшого значення розповіді Петра Бешихи про Перекотигорині свідчення в поліції з приводу того, що на Бешиху навалилися на сходах двоє вилицюватих з моржовими очима молодиків, яким лише Іван Козодуб та обидва Грінченкові близнюки, що саме вийшли були від Перекотигори, перешкодили затовкти на смерть Бешиху, якби самому Федорові вже з іншої нагоди, однак теж у поліції, куди вони разом ходили свідчити про самогубство Ігоря Кам’янецького, – на власні вуха не довелося почути, як Перекотигора возить у решеті поліцаїв, хоча Федір ще довго розмірковував, чи не причулося йому все те через надмірну схвильованість смертю Ігоря, якого він напередодні мав відвідати й не відвідав через хвилеве заціпеніння душі, яке його інколи опадало без видимої причини (може, якби відвідав, нічого не сталося б, й Ігор залишився б живий? Інколи вистачає й мачини, аби втримати людину від пастки, звідки нема вороття), бож тоді поліцаї ані не здивувалися (і це тоді, коли Федорові очі лізли на лоб), ані не поцікавилися, що ж бодай згрубша має на думці Перекотигора, виголошуючи подібні свідчення, які згодом у Федоровій пам’яті (попри вибачливі поправки на своєрідний Перекотигорин гумор, яким він не раз завдавав Федорові клопотів, бо Федір ніколи не знав, і йому здавалося, що того й сам Перекотигора не знає, коли той жартує, а коли говорить поважно) не трималися купи, а головне, взагалі не виглядали на щось бодай трохи подібне до свідчень про Ігоря, хоча тоді в поліції від дещо зарізкого, ніж звичайно, Перекотигориного голосу, – а зовсім не тому, що Федір, промацуючи зачудованим поглядом зосереджених, аж сонних поліцаїв, раптом помітив (серце зупинилося, і кров стала відкручуватися назад, даючи місце просвітам, подібним до ясновиддя), як в Ілька Івченка (що теж, як і вони, прийшов свідчити про Кам’янецького) фосфоризують очі, – час розтулився йому в легенях, як море розступилося перед біблійним народом, і в Федоровім мозку (який не слухав ні досить голосистої розмови затриманих з дрібною крадіжкою нечесаних молодиків за скляними матовими дверима, – молодиків він бачив на повен зріст, – і чомусь усі вони півколом стояли перед обвислим плечем поліцая, котре височіло над тулубом, замінивши плечі й голову, – щоразу, як сомнамбулічна секретарка на випростаних руках замість срібної таці з відрубаною головою, – той самий плавальний рух, – носила туди грубі акти, – ні приймача за диктовою з чотирма віконцями перегородкою, за якою нудилися друкарки, – приймача, який щось повчальне, можливо, й справді в рамках шкільної програми, розповідав про екзотичні країни, не надлузуючи Федорової свідомости) назавжди пролягла клейка стружка Перекотигориного голосу, від якого тоді Федорові лезами ворухнулося в грудях: Перекотигора бреше, і його брехня (Федір шлунком це відчув, хоч і не годен був пояснити собі, чому це так) незбагненним чином має якийсь стосунок до нього, Федора.
Тобто, на перший погляд ніби й не містилося нічого особливого в тому, що Перекотигора викладав подробиці, які не лише не стосувалися, а й явно затемнювали справу, і в яких Федір навіть згодом на чисту голову не здолав добрати тями, як то трапляється, коли звичайнісіньке, буденне довкілля від незбагненних душевних поторків нагло учуднюється, вислизаючи в іншу площину, бож Федір тоді, особливо, як Перекотигора забрав слово, затято гнав від себе підозру, що Перекотигора далеко більше причетний до Ігоревої смерти, ніж Федорові того хотілося б, і тому він ходить по колу, споруджуючи між собою й іншими захисні мури, куди він, кільце за кільцем, втягує й Федора, хоч і не називає його на ймення (Федір лише згодом від Юска Дитинця довідався, що тоді Перекотигора мучився від певности, – а цю певність навіяв йому сам Федір, хворий від припущення, що Перекотигора міг вдатися до злочину, – що він, Федір, убив Ігоря, хоч і словом не прохопився про це Федорові, навіть тоді, коли вийшла на світло, – кривавіша за Сташинського, бо значно ширша й підступніша – афера Івана Садового, засланого кадебівцями з особливим дорученням прорідити найсвідомішу українську еміграцію, до числа яких потрапив і нічим, здавалося б, так дуже й не примітний Ігор), і тому на запити поліцаїв розповісти про Ігореві звички, а особливо знайомства й обставини, коли саме це скоїлося, Перекотигора й говорив, мовляв, «це сталося значно раніше від того часу, коли третя імператорська конкубіна веліла переламати ноги й руки моїй матері, як і значно раніше від того проблиску, коли я, зійшовши на перші висувні приступці головного каналу, помітив на підвісних доріжках, споруджуваних проскрибованими будівничими під час розливу, відблиск роси на диньоподібних півоніях, ще заки наполохана служниця встигла підхопити мене під живіт і внести в інше століття до неосвітленої спортової залі, загромадженої трапеціями, старими усвічникованими піянінами й розмальваними портретами колишніх власників холодниками на кшталт єгипетських домовин з нежилих евакуйованих помешкань, над якими висіли мокрі рушники, – це сталося на тому розтині світанкової свідомости, коли людина вперше відчуває – амебою, органами травлення, самими ядрами клітин, – усвідомлення мозком приходить значно пізніше, який потім розкладає світ на поняттєві шухляди, – що вона живе і до неї в колодязну живу колбу душі поволі, жовток за жовтком, спускаються дотики зовнішнього світу. Це сталося на другому році мого життя у проміжку між вигуками першого обходу віґілій, за кілька століть до того, як почали вписувати в імперські анали імена тубільних будівничих, виводячи ініціяли кіновар’ю. Це був пробний ранок декоративних з веселчаною серединою капуст, продаваних уперше, як новина, в центрі міста, де продавальниця скандувала чужинцеві з недержавних народів протейну назву квітки, якою були обсаджені прогулянкові алеї мого дитинства ще тоді, як літочислення вели за розливами Білої ріки та ластівковими гніздами, що їх сушили, а згодом тушкували для посланців з пустельної країни, пізніше після зміни п’ятьох династій, за якими одразу ж був день на кілька років, і тільки короткими спалахами ніч. Ніч ночей. Але свідомість уже вбиралася в колодочки, і небуття поволі відступало, хоч і на короткий час, а це унедійснювало будь-яке насильство».
Властиво, на слові «насильство» Федір, який зосереджено трудився збагнути, чому Перекотигора так докладно вимальовує перед поліцаями ритуал поховання понад дві тисячі років тому зігнилих імператорських конкубін (щоправда, згодом Федір не був певен, чи не підключилося до Перекотигориного голосу радіо), крізь своє базікання, як начинку в пиріжку, простягаючи Федорові рятівну кладку (цю кладку Федір так відчував, ніби вона променювала з самої Перекотигориної душі, хоч і не тямив, чому Перекотигора так старається), аби він, Федір, вибрався на сухе, і тому на перехресні запити поліцаїв, коли він востаннє розмовляв з Ігорем Кам’янецьким (тієї миті у Федоровій пам’яті і спливли Перекотигорині розходження з Ігорем, які первісно виникли з ненаситного кокетства миршавої Христі, що затялася їх посварити, аби мати навколо себе двох Іванів-покиванів, а тоді, завдяки Пеоекотигориній нетерпимості в любовних справах, – бож так Перекотигорі не бракувало витримки, – поширилися, – а це й навіяло Федорові проти його власної волі підозру, чи не допоміг Перекотигора, бува, перебратися Ігореві до прадідів, – й на Ігорів характер, звички й світогляд, підмінований, за висловом Перекоти- гори, трухлявою іронією, якою Ігор інколи, може, й зловживав, ховаючи за словесними колючками надто чутливе, беззахисне нутро), Перекотигора, як кріликів з фіглярського капелюха, витягає з рота нескінченні назви рослин, аж Федорові мигтить в очах, бо йому в мозку починають проростати нетреби, Іван-трава, ведмеже вухо, якірці, собачі петрушки, приворотень, заячий канупер, скусівник, марунка, петрові батоги, а Перекотигора балакає й балакає, розчавлюючи всіма цими пижмами, бедринцями й шоломницями будь-яку згадку про Ігоря, заради якого їх і зібрали до поліції, оскільки Ігорева мати, що на цю страшну вістку прилетіла з Австралії, куди й Ігор мав невдовзі повертатися, ще тоді твердила, що то підступне вбивство, адже вона дослівно напередодні отримала докладного листа від сина, якого не могла написати людина, яка носиться з думкою покласти край своєму існуванню (зрештою, хіба вона, мати, не знала своєї дитини? Чи ж він би таке вчинив? Та й чи випозичав би Ігор перед смертю латинську друкарську машинку передруковувати свою дисертацію, якби він носився з думкою відійти з цього світу?) – Федір саме тоді зауважив (усередині все зупинилося, а тоді крізь легені почали падати кусні вогню, але він зусиллям волі якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очі точнісінько так, як вони фосфоризували в Тараса Нагірного, коли він і Федір, ледве впакувавши до єдиного вільного таксі Марійку, Оришку Козелець й Безручка з виваркою-барабаном та гускою (яка на прощання крізь вітрове скло вистромила з авта абрикосову шию в напрямку Федора й грудним голосом проказала «Gallia est omnis divisa in partes très…»), самі вскочили до підземного Гаражу за рогом, звідки, не чекаючи, заки поліція, яка щойно почала прибувати на місце колотнечі, ще здалеку розпікши сиренами повітря, закінчить облаву, вичистивши найроз’юшеніших з тераси «Під зеленим розмарином», – підвальними сполучними коридорчиками й тунелями, крізь які Тарас знаходив лише для нього вирізнювані з пітьми проходи, вийшли під двері української католицької церкви.
Правда, тоді Федір, який дав себе тягти вперед Тарасові, часами мав враження, ніби вони мандрують не лише підземними гаражами (зрештою, не тягнися ж під усім містом суцільні гаражі?), а просто крізь мури й землю, яка одразу ж розступається, творячи перед ними кріплений тунелець, що за їхніми спинами одразу ж згортається обвалами ріні (і то зовсім не тому, що Федорові лускався череп від удару, що його він дістав від уторочкованого гевала в бійці, наслідком чого він зі струсом мозку опинився в лікарні, хоча Тарас списав це на кошт того, що Федір, якому він випозичив – бож Федір присікався якраз не в відповідну хвилину, і Тарас не зміг відмовити, – всепрохідне слово, виснуване з теорії дзеркал Дзиндри, – не послухав благальної перестороги й таки попхався до Києва, – а втім хіба ж існував на світі українець, якого не потягло б до Києва? – де його одразу ж разом з тими дентами, котрі зібралися біля пам’ятника Шевченкові, заарештували й напевно провалили б голову, якби не Тарас, що витяг Федора звідти попри його волю, бож Федір затявся: коли він, нехай навіть на якусь мізерну скалку свідомости піддавшися шлунковому гонові зберегти життя, врятується сам, лишивши на кадебівницьку поталу молоденьких хлопців, які не побоялися стати на прю з держимордним молохом, який на очах усього світу знову безкарно, і то дедалі лютіше й підступніше, вирізує найкращих серед українського народу, аби решту боязкіших, затурканіших і нетямущих з кастрованою душею, що не наважуватимуться домагатися найелементарнішого права бути окремою нацією, – зробити безіменною витирачкою для великодержавницьких чоботиськ на вході до передпокою червоної імперії, – коли Федір врятується сам, не вирвавши інших з біди, йому однак не буде життя, бо власне сумління спопелить його), але тоді Федір не мав часу розміркувати, яким чином Тарас проводить його крізь мури, хвилюючися, чи доїхала Марійка без пригод додому, проте, коли вони обоє опинилися перед дверима української греко-католицької церкви і Федір глянув на Тараса, то він побачив, що в того фосфоризують очі, якими він ниже маленьке, ледь помітне в світлі високо повішеної вуличної лямпи написане на друкарській машинці оголошення про курси української мови.
Звісно, коли Федір глипнув на Тараса ще раз, дивуючися, що особливого Тарас угледів на пожовклій цидулці, то щойно тоді він і зауважив: Тарас ниже очима не оголошення, а чоловіка, на перший погляд трохи подібного до скоробагатька Сидора Залізка, вирядженого, як до театру, в смокінг і лаковані черевики, що тупцює біля оголошення, силкуючися його зірвати, й ніяк не подужає, наче це не звичайнісінький папірець на поржавілих припинках, а Гранітна брила з Божими заповідями, якої він не годен ні на цаль підважити.
– Що ви робите? – мимоволі вихопилося в Федора, який ступив уперед, сліпнучи від трубного відлуння, яке вогняним кущем вихитнулося й пішло від його слів по всьому місту, ніби це вимовив не він, а його немічним горлом озвався весь уярмлений український народ, що його нечистий єдинонеділимними лабетами старшого брата (а хіба Каїн не старший брат? Вічно ці старші брати!) заходився втовкти в небуття, і від цього палющого відлуння лаковані черевики й увесь усмокінгований Залізко знялися тим самим, завбільшки з дзвіницю, вихорем, що його Федір юнаком за тиждень перед тим, як його німці, схопивши в облаві на Подолі, забрали до Німеччини на примусову працю, подибав на шляху до Вишгорода, куди він подався був виміняти трохи харчів, бо хвора на виразку шлунку мати не могла їсти видаваного німцями на картки хліба з просяних висівок, що викликали криваве блювання.
Тоді Федір одразу збагнув, що то нечистий (бож саме таким бачили його старші люди, про що Федір не раз чув від їхньої торопленої кербудихи Даниленчихи, яку німці згодом розстріляли за те, що вона переховувала й допомагала всім, хто приблуджувався до її порога так, як вона сама, завдяки незбагненному щастю, з вимерлого від голоду села на Полтавщині приблудилася до однорукого п’янички-кербуда Даниленка, за якого вона згодом пильнувала будинок і особливо подвір’я, де вічно з сусідніх кварталів товклися ватаги малолітніх шибайголів, котрим Даниленчиха, навіть до тих, що в десять років могли пирнути ножем беззахисного недотепу, вміла промовити до серця й озлобленого розуму ще й тому, що смерть, яка вивалила всіх її близьких, зробивши її, ставну дівчину на виданні, торопленою, випалила в ній страх, що обертав навколо неї людей на полохливих хробаків, що мліли від власної тіні, наслідком чого Федір від неї й чув багато дивних розповідей, – і це тоді, коли конопатий за далеко невинніші оповістки гноїв людей по Сибіру, де й Даниленчисі зігнити б, якби не виняткова ласка Провидіння, що зберегла її, аби вона дещицю розповіла, – зокрема ж про сатану та різні його подоби), котрий знову гуляє Україною (в який уже раз!), нагромаджуючи до неба трупів, і, заки усвідомив, що він, Федір, чинить, перехрестившися (мати, відколи забрали батька, ніколи не говорила з ним про релігію, і всі свої молитви Федір знав від Даниленчихи), метнув ножа всередину вихора і, вже падаючи від смердючого струменя гноїсто-фіялкової крови (не дарма згодом кожну небезпеку для Федора заповідав собою фіялковий колір), що, бризнувши з осереддя вихора, звалив його з ніг, Федір, ще заки зімліти, запам’ятав той осяйний меч, котрий на секунду вдарив в усі клітини, зробивши його назавжди інакшим, ніж він був досі: він, Федір, бодай на якусь мить зупинив духа тьми, уперше зустрівшися віч-на-віч зі злом, яке тепер не даватиме йому промитої води (вже тоді Федір збагнув, а може, – внаслідок унутрішнього потрясіння, яке відкинуло його з позему людини до позему дрозда, калкана, перегузні, – то лише прокинувся в ньому замулений досвід незчисленних поколінь: зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпізнавши, чим воно є насправді, і намагається ліквідувати надто прозорливих свідків, аби людина ніколи не тільки не добігла, а й навіть не усвідомила свого призначення, заради якого, як згодом запевняв Безручко, і пущено з нуля в рух усі галактики зі світами й антисвітами), бож влада диявола тримається виключно на тому, аби чоловіка залякати, звівши його до самих кишок, щоб він і гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо, яке саме тоді (хоч то сталося пекучого полудня(й увійшло Федорові в груди на шляху серед куряви, де він лежав з потовченою спухлою ногою, яка ще тиждень пізніше завадила йому вислизнути від німців, і з вивихненою рукою, яку йому вправила жінка дядька Пилипа, що підібрав непритомного на драбинчастий віз, гадаючи, що хлопця пристукнули нові господарі, й завіз до себе до хати, яка Федорові попервах здалася не хатою, а рухомою, завбільшки з Лавру, порхавкою, що посередині від Пилипового голосу надсипалася тропічним квітником, де переважали дерева-мальви, хоч пізніше в джунглях Федір ніколи не подибував таких чавунно-амебних, кожна завбільшки з долоню, морквяно-вогнистих квітів, фіртку, крізь яку до рослинного тунелю, котрий, може, й справді вів до Аїду, адже хто зна, де і які саме дороги ведуть до пекла? – їм прочинив-їжатець, що їв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той інший їжатець, котрий так сподобався Федорові, ще перед війною в Київському зоопарку, куди Федора водила мати до арешту батька, – Пилипенків їжатець-фірткар, праобраз професора Будника, з яким Федір роками пізніше познайомився в Міттенвальдському таборі і який остаточно переконав Федора, замість клясичної філології, замилування до якої Федорові з пелюшок прищеплював батько, мріючи, що бодай сина не калічитимуть, як його, і Федорові пощастить здійснити, що йому самому не дали здійснити, – йти студіювати архітектуру, оскільки фах будівничого відкривав молодій людині ширші перспективи заробітку, ніж жебрацька філологія, з якою хібащо доведеться крутити коровам хвости на якійсь заокеанській фермі, де ласкаво нададуть притулок здоровішим безбатьківщинникам, – і власне тоді, – не виключене, що й справді від присутности їжатця, бо на Федора тварини завжди діяли заспокійливо, і він їх ніколи не боявся, – так, власне, саме тоді, коли Федір уже призвичаївся, що крізь глиняні стіни він бачить ліпше, ніж крізь побільшувальне скло, оскільки йому видно всю землю, а, якби він трохи напружився, то й усю світобудову, хоч. це видиво покищо й затуляє собою Троянський кінь, над яким просто в повітрі Федорів батько точнісінько такий, як тієї ночі, коли його назавжди вирвали з Федорового життя, до лави, що на неї в поспіху поклали Федора, веде на поводі Ахіллових коней, які над вухом Федора (щоправда, голосом Пилипенчихи, алеж то не міняло справи) заповідають Ахіллову смерть напевне тому, що коли Аїдові прихвосні в подобі вгодованих енкаведівців ввалилися до кімнати, батько чи то й справді вимовив це місце з Іліяди, чи Федорові воно само запалилося в мозку, оскільки тієї миті він, на відміну від матері, засліпленої від болю, нутрощами знав: це назавжди, батька він уже ніколи не побачить, – і, власне, саме тоді Пилипенчиха не лише заопікувалася Федоровими кістками, саднами й головою (адже Федір цілу добу маячив, не приходячи до пам’яті, хоча згодом усі події на цьому короткому, а в дійсності найдовшому відтинку його життя він пригадував з ясновидною чіткістю), а й поворожила, накликаючи на нього доброї долі, однак попередила, що з усіх лих, про які він тоді ще поняття не мав, оскільки, за словами Пилипенчихи, він став на двобій зі злом, як це раніше чи пізніше стає кожна людина на життєвому шляху, – він, Федір, вийде неушкоджений, але розгубить усіх, найдорожчих його серцеві.
Зрештою, тоді Пилипенчиха говорила йому таке, що він спромігся зрозуміти лише роками пізніше, коли вже не німці, а радянці заходилися винищувати найменший прояв українського самоусвідомлення, з кадебівницькими різаками чатуючи на кожен паросток, що проти їхньої волі з’являвся на світ Божий з-під могильної плити чавунно-чорносотенної всеросійщини, під якою ніяк не давав себе задушити український народ, хоч Федорові здавалося, особливо, як почали хвиля за хвилею котитися нові, дедалі лютіші арешти Україною, коли за звичайнісіньку розмову українською мовою у якомусь там Дніпропетровському, де навіть школи не лишилося з українською мовою, звинувачували в «буржуазному націоналізмі» й запроторювали гнити в концтабори, – що це зашморг, з якого вже не виборсатися, а отже й кінець світу, бо коли вмирає людина, гасне зірка, а коли до ноги вирубують будь-який народ (не мій народ? – помиляєшся, – твій! – кожний народ, який вирубують, – твій!) за мовчазною згодою інших, удатніших (ох, ці українці, чого ж їх не вирубувати, цих «рабів німих»? Їх вимордовують мільйонами, а вони навіть кричати не вміють, як інші пискатіші! Чи інші – просто не чують: не в той бік вуха? вітер не той? а чутність – не тільки маршова, а й сфер, – завжди по боці сильного?), а коли до ноги вирубають будь-який народ (а його ж вирубують, Господи, як же його вирубують!), загниває душа всесвіту й розлітаються на друзки соняшні системи, і тоді на порозі Судний день, і знову до нуля повертаються всі галактики, – як це, збиваючи вказівним пальцем вихорці в повітрі, пояснював Безручко саме тоді, як Федір зауважив: крук, якого приручив Панас Полатайло, тягаючи за собою на шнурку клишавого пташиська по всьому місту, шматує Панасові печінку, на цироз якої нездужав Панас, нарікаючи на лікаря, що заборонив йому руйнувати спиртними напоями цей і так дещо підпсований орган. щоправда, коли Федір безсоромно вибалушився на Панаса, той перехопивши Федорів надто заокруглений погляд, вдав, ніби він годує птаха смаженою котлетою, яку він притьмом схопив зі своєї тарілки, але попри те, що Полатайло блискавично завершив маскувальну маніпуляцію, Федір таки встиг побачити, як Панас запихає під полу піджака розстебнену на два нижчі ґудзики закривавлену сорочку, на яку збараніло вирячився і Юрко Кривошапка, хоча коли його згодом перепитав Федір, чи він запримітив, чим Панас відгодовує свого крука, Юрко промимрив щось невиразне, а як Федір до нього прискіпався, аби той йому відповів, не ухиляючися, гиркнув, нехай Федір іде під три чорти, бо в лікарні вмирає його мати на рак легенів, і він не годен ні з ким ні про що базікати, оскільки кров заливає йому очі.
